Перед самим Благовіщенням і світлим святом Великодня благу і довгоочікувану вість отримала жителька Великої Глуші Любешівського району Антоніна Василівна Білокурова. Знайшовся її син Ігор, який зник рівно 30 літ тому – у квітні 1988 році під Кандагаром в Афганістані. Боже, скільки вона його чекала! Два десятиліття виглядала з вікна дерев’яної хатини: може, з’явиться на дорозі такий знайомий силует. Син відкриє хвіртку, зайде у хату і міцно-міцно обніме її! Щодня молилася, щонеділі, поки вистачало здоров’я, у церкву ходила і свічки за здоров’я ставила. Марно. Шість років тому перестала мама чекати, насипала на кладовищі могилу і поставила пам’ятник.
Сказав лише два слова: «Волинь» і «колодязь»
Радянського солдата в Афганістані знайшли українці. Вони шукають воду у цій країні, цікавляться історичними місцями, скрізь пересуваються з озброєною охороною – у країні досі йде війна. Перекладач у племені туркменів якось вказав на одного охоронця і сказав, що він – європеєць. Місцеві звуть його Амріддін. Коли геолог Андрій з Києва підійшов до нього, незнайомець вимовив лише два слова – «Волинь» і «колодязь». Так зрозуміли, що він із Західної України. Чому так мало говорить? Хто знає. У племені розповіли, що його перекупили з іншого племені і він був сильно контужений. Не пам’ятає рідної мови, а може, просто не хотів говорити більше в оточенні озброєних туркменів? Хоча, коли охоче фотографувався, посміхався, почував себе впевнено. Туркмени ніби й добре до нього ставляться, поважають, бо дуже сміливий воїн. Він прийняв іслам, не одружений, живе у племені як його повноправний член. Але все ж… Коли у березні українська експедиція повернулася до Києва, перше, що зробив Андрій, так це зв’язався зі Спілкою афганців і показав відео, на якому дуже добре можна роздивитися уже не молодого чоловіка у традиційному одязі жителів пустелі – халаті, шапці-пуштунці, з автоматом на плечі.
– Ми ще у березні знали, що в Афгані знайшли воїна-волинянина. Правда, не відали, кого з трьох, хто у вісімдесятих пропав безвісти на тій війні: Івана Кузьмича із села Підбереззя Горохівського району, підполковника Миколу Заяця з Володимира-Волинського чи Ігоря Білокурова із Великої Глуші, – розповів голова Волинської обласної організації «Української спілки ветеранів Афганістану» Григорій Павлович. – Не афішували цього, не хотіли тривожити рідних марними надіями. Але коли дізналися, що контуженого радянського солдата підібрали у 1988 році, то з’явилася впевненість, що це Білокуров. Бо Кузьмич пропав у 1980-му, Заяць – у 1984-му. Не знали, як сказати про це мамі Антоніні Василівні. Їй стільки довелося пережити. Так боялися нашкодити жінці, а найбільше – Ігорю. Але коли відео потрапило у соцмережі, приховати щось стало неможливо. У нас уже є певні напрацювання, домовленості з племенем, де зараз знаходиться Ігор. Ми його обов’язково привеземо додому.
Зробити це, звичайно, буде складно, бо у Амріддіна немає ні афганських, ні радянських документів. У Великій Глуші з нетерпінням чекають додому чоловіка, який вертається з війни довгих 30 років.
Сусіди та однокласники впізнали Ігоря, а брат – ні
Антоніна Василівна втратила сон і спокій, як тільки їй зателефонував Андрій з Києва і повідомив, що бачив її сина. Вона уже старенька, має купу болячок, їй важко ходити, та все ж одягає окуляри і уважно розглядає фотографії невідомого чоловіка в афганському вбранні та свого любого Ігорка. На перший погляд вони такі різні.
– Очі… У мого Ігорка були світло-сірі і такі добрі. А у цього чоловіка якісь змучені. А вушка у нього ніби такі ж акуратні… Брови схожі, – Антоніна Василівна уже не плаче – за стільки років виплакала усі сльози. За цей час вицвіли материнські очі і посивіло волосся. Тільки тремтячі руки видають неймовірне хвилювання. – Скільки ж тобі довелося пережити, синочку! Я таки вимолила тебе у Бога!
Вона втратила сина, коли тому було лише 25 літ! А нині перед нею фото незнайомого чоловіка років за 50. Натруджені зморщені руки довго гладять світлину ще такого молодого Ігоря. Очі не можуть на нього надивитися. Він справді був дуже вродливий – білявий, зі світлим поглядом добрих очей (ними він так схожий на маму!), високий, статний.
– Андрій казав, що він має росту метр сімдесят дев’ять. А мій Ігор був метр вісімдесят два. А на фото ж Андрій вищий! – вдивляється уважно мама. – А може, він просто нижче стоїть? Та й життя у нього було не сахар, – починає тремтіти голос. – Андрій розповідав, що він у викопаних печерах живе. А що їсть? Та там навіть води не хватає! І весь час воює! Яким він був, мій Ігор? Та звичайним сільським хлопцем. Кінчив школу, пішов у Луцьк у дев’яте училище вчитися. Поїхав у Запоріжжя працювати на автозавод. Потім – армія.
Саме по Запоріжжю дуже добре пам’ятає Ігоря Білокурова його землячка Алла Маркович. Вона тоді вчилася там у медінституті.
– У школі Ігор був на рік старшим, але я його якось не помічала, – з теплотою згадує про нього жінка. – А у Запоріжжі він часто приходив до мене у гості, ми гуляли. Ігор виявився дуже душевною і щирою людиною. Мені було з ним цікаво. Потім він в армію пішов. Я у Києві живу, і коли Андрій показав мені фото чоловіка з Афгану, то у ньому дірки очима зробила. Впевнена – це Ігор Білокуров. Хто сумнівається, хай подивиться на його дядька Володю чи двоюрідного брата Льоню. Їх у селі Буріями називають через рижину. У чоловіка з афганського фото така ж сама рижина у волоссі і бороді. Як тільки літак з ним на борту приземлиться у Борисполі, я його сама машиною до мами привезу!
Сусіди та однокласники впізнали Ігоря, а його брат Віктор, який живе у Білорусі, зараз в Росії на заробітках, заявив по телефону: «Не вигадуйте, це не Ігор!»
Коли прощався з мамою востаннє – плакав
Антоніна Василівна завжди гордилася своїм сином Ігорем – зумів же хлопець із далекого поліського села в люди вибитися! Своє життя він пов’язав з армією. Після строкової служби пішов у школу прапорщиків, був начальником продовольчого складу. Служив спочатку в Ленінграді, потім перебрався ближче – до Нововолинська. А у 86-му потрапив в афганське пекло. Довго не говорив мамі, де він, не хотів тривожити, хвилювати. А коли приїхав у відпустку в останню осінь перед зникненням, уже не міг приховати правду.
– Переступив Ігор поріг хати, такий високий, широкоплечий, а в очах – незрозумілі туга і біль. Я кинулася щось готувати, люди ж зійдуться сина побачити, а він взяв мене за руки й каже: «Мамцю, не спішіть, краще сядьте і поговоріть зі мною», – ту останню зустріч вона пам’ятає через десятки років. – Ходив сам не свій, дуже печальний був. Навіть сльози на очах з’являлися. А на прощання просив писати йому частіше.
І полетіли листи із Великої Глуші в далекий Афган і назад. Ігор писав дуже часто. Досі ті листи мама бережно зберігає. Аркуші пожовтіли чи то від часу, чи то від пролитих над ними материнських сліз. «…Не плачте, мамо, у мене все добре…», «Служба йде нормально, не переживайте…», «Ой, мамочко, якби ж ви знали, що тут коїться...» – писав Ігор у них своїй неньці. А у неї душа була не на місці. А коли перестали йти листи – тиждень, другий, – вона й зовсім сон і спокій втратила. «Де мій син?» – полетіло запитання із Глуші в Москву до міністра оборони. І прийшов конверт з чужим почерком: Ігоря немає. 9 квітня 1988 року у провінції Кандагар була обстріляна колона радянських військ. Після цього Ігоря Білокурова не знайшли ні живим, ні мертвим.
Медаль отримала через два десятки років
У смерть сина Ігоря в далекому Афганістані материнське серце Антоніни Василівни Білокурової з Великої Глуші Любешівського району відмовлялося вірити. Вона їздила у Москву, зустрічалася з матерями, доля чиїх синів була також невідомою. І писала, писала в усі можливі інстанції. Єдине, чого вона хотіла – щоб розповіли правду про її сина. Та скрізь були глухі до материнського болю: не знаємо, не бачили, тіла не знайдено.
Як найдорожчу реліквію зберігає Антоніна Василівна листи його командирів про Ігоря. «…Ігор Білокуров зарекомендував себе добросовісним прапорщиком, грамотним спеціалістом і сміливим військовослужбовцем. Брав участь у двох бойових операціях і зробив 18 рейсів за маршрутом «Кандагар – Шиндадн – Турагунді – Кандагар». Неодноразово потрапляв під обстріл заколотників, але завжди з честю виконував військовий обов’язок…» А ще там розповідається, як у квітні 1987 року у районі Чорної площі міста Кандагар автоколону, у якій їхав прапорщик Білокуров, обстріляли реактивними снарядами. І саме завдяки чітким діям Ігоря автомобілі, завантажені вибуховими пристроями, були виведені у безпечний район. Навіть уявити важко скільки б лиха було, якби вони вибухнули у середмісті! У листопаді 1987 року Ігор, ризикуючи власним життям, зумів евакуювати поранених з обстріляної машини та знищити ворога. Геройський хлопець, що там казати! За це його нагородили медаллю «За відвагу». Ігор встиг написати про це в одному з листів мамі. Але пропав син, пропала і нагорода. І тільки у 2010 році її привіз Антоніні Василівні представник Генконсульства Росії у Львові Аврам Вранчан. Він дякував жінці з поліського села за сина, за те, що вона таким мужнім його виховала, запевняв, що готовий допомогти, чим зможе. А мати погладила ту медальку і прошепотіла: «Верніть мені сина». У відповідь – тиша.
Насипала могилку, щоб сина пам’ятали
Минали місяці і роки, а про Ігоря нічого не було чути. Вона ходила до церкви і молилася за нього як за живого, ставила свічки «за здоров’я». Не робила по Ігорю ні сороковин, ні роковин. Хіба можна словами описати біль матері, яка десятиліттями не знає, де її син, що з ним?
– Ось мати Саші Пасіка (житель Великої Глуші, якого привезли у цинковій труні з Афгану – авт.) може хоча б на могилку сходити, поплакати, поговорити з ним. А мені цього Бог не дав, – бідкалася тихим голосом.
Якось, послухавши людей, звернулася до знахарок. Вони казали, що не бачать її сина серед мертвих. І мама чекала. Ігорові ровесники поодружувались, у них народилися дітки. А як же мріяла вона і своїх внуків бавити!
– Якось ще перед армією зізнався мені, що дуже подобається йому одна дівчина з нашого села. «Вона мені найкраща», – казав. Але то так давно було!
Інший син Віктор подарував Антоніні Василівні двох внучок. У травні одна з них заміж виходить. Все бабусі радість!
– А коб ще Ігоря дождати! – як молитву промовляє слова. – Чоловік мій Віктор не дожив до цього дня, помер у 2004-му. Відтоді сама тут у хаті. Сяду ввечері, візьму молитовник і завше молитву за солдат читаю.
Коли минуло майже двадцять п’ять літ з того дня, як пропав Ігор, мама Тоня втратила надію побачити сина і вирішила зробити йому могилку поруч з батьком. А з іншого боку місце для себе лишила. З високого чорного гранітного постаменту Ігор дивиться як живий. Внизу напис – крик материнської душі:
«Синочку мій, надіє мого віку,
Як рано ти пішов з життя.
Прости, що не змогли ми захистити
Від того, хто забрав твоє життя».
– Я ж не вічна. Коли мене не стане, хто про мого синочка пам’ятатиме? А так хоч могилка від Ігоря залишиться, може, внучки квіточку коли принесуть, – тихцем змахує сльозу.
Щоб упевнитися, що Амріддін – це Ігор, проведуть експертизу ДНК?
Цієї Пасхи вперше за декілька років у церкві знову ставили свічки за здоров’я Ігоря, а не за упокій. Вона вдивляється у фото незнайомого чоловіка на фоні пустелі, шукає у ньому такі рідні та милі риси, вірить і не вірить, що це її син. Це справді диво. А захоче він, Амріддін, знову стати Ігорем? Цей чоловік звик у житті воювати і виживати у пустелі. Чи приживеться він знову біля соснових лісів і блакитних озер Полісся? Чи згадає свою маму і рідну мову? І найголовніше – чи хоче цього сам? Учасники експедиції, які знайшли його, запевняють, що, напевно, він хоче додому. Адже про радянського воїна їм розповів головний чоловік у племені. Він же сказав, що намагалися допомогти йому поїхати на батьківщину, однак нічого не вийшло – у Амріддіна ж документів немає. А в Афганістані досі не відкрили українське посольство, найближче знаходиться в Таджикистані. Щоб повернути солдата додому через три десятиліття, треба докласти чимало зусиль. Аби стовідсотково впевнитися, що знайшовся саме Ігор Білокуров, ймовірно, проведуть експертизу ДНК. У селі ж різне говорять: хто каже, що гроші на викуп треба збирати, інші – подарунок племені готувати. Але всі готові допомогти.
А Антоніна Василівна тепер мріє про одне – обняти сина. Материнське серце так хоче вірити, що це її Ігор, що він знайшовся! Так багато людей обіцяло, що привезуть його додому вже через місяць-другий! І мама вірить їм та чекає. І дай їй, Боже, здоров’я дочекатися.
Наталка СЛЮСАР, Волинська область
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!