Ходіння по муках через земельну ділянку для Катерини Склезь з Каменя-Каширського почалося, відколи втратила у зоні АТО сина. Її Сергій загинув у листопаді 2014-го. Та лише тепер змогла ступити на той клаптик, що мала б отримати років три тому… І мало не цілувала цю землю – єдиний «спадок» від дитини, яку забрала у неї війна.
Ховали бійця у день народження
Катерині Федорівні та Анатолію Панасовичу випала важка батьківська доля. Вони поховали двох синів. Старший загинув у Москві, а менший – від ворожого осколка під час обстрілів у зоні АТО.
– Сергій пішов на війну добровольцем, – розповідає Катерина Федорівна. – Перед тим він був на Майдані у Києві, три рази туди їздив. А наприкінці серпня 2014 року його мобілізували.
Це були страшні дні, коли наші хлопці під Іловайськом гинули не десятками – сотнями. Матері важко було слухати новини. Вона жила лише від дзвінка до дзвінка, коли чула голос Сергія. Трошки серце заспокоїлося, як дізналася, що Сергія направили на рубіж Чернігівської та Сумської областей.
А призваний він був добровольцем у перший батальйон територіальної оборони «Волинь». Служив у хімічній розвідці. Справді, спочатку служба йшла не на передовій. Та зовсім скоро Сергій Склезь з побратимами опинився на Дебальцівському плацдармі.
– В останній день він дзвонив мені, – тихенько згадує батько героя, який після цієї страшної втрати пережив важку операцію на серці. – Чую, щось так говорить «на горло», ніби простуджений. Кажу: «Йди десь гарячого чаю нагрій». А він мені: «Ти хіба не чуєш, як нас тут гріють?» Тоді зрозумів, що там у слухавці гухкає.
Це були останні синові слова. Пізніше батькам розповіли, що він тільки заступив на пост – і за п’ять хвилин ворог накрив територію «Градами». Осколок потрапив Сергієві в голову. Шансів вижити у нього не було. Зізналися й у тому, що зміна була не Сергієва. Але він вирішив піти замість товариша – і цим врятував йому життя.
Загинув Сергій Склезь 24 листопада. А 27-го повернувся додому у цинковій труні. Це був… день його народження.
«Добро» давали через Київ
Три з половиною року минуло, а рана на материнському серці досі не загоєна. Кожні два-три дні Катерина Федорівна йде на кладовище, щоб посидіти на могилці, дати волю сльозам. Вертається додому – старається думати про щось інше, аби чоловік не «піймав» її заплаканих очей. Бо не хоче його, сердечника, хвилювати. Власне, і земельною ділянкою, яку мали з чоловіком отримати як батьки загиблого героя, вона зайнялася сама.
– Ще як син в АТО був, то почали у нас давати хлопцям ділянки. Він вибрав собі землю недалеко від нашої хати. Мріяв, що як повернеться – буде будуватися. Але… – згадує Катерина Федорівна. – Як його поховали, заяву на ту ділянку вже написав від себе батько. Попередньо її погодили у міській раді. А потім сказали, що не можуть нам ту землю дати. Рік минув, два, три. Я ходила по всіх інстанціях, добивалася. Бувало, просто там у кабінетах так серце схопить, що все, край – дихати не можу. Виходить, хоч падай, жінко…
Ми поцікавилися у міського голови Каменя-Каширського Василя Бондаря, у зв’язку з чим виникла проблема. Він покликав виконувача обов’язків начальника земельного відділу Володимира Величка. Той пояснив:
– Після смерті Сергія Склезя у грудні 2014 року попередньо було погоджено земельну ділянку. Виявилося, що вона перебуває у державному лісгоспі, там є державний акт на право постійного користування землею. А батьки загиблого бійця 40 років там пропрацювали. Тож міська рада звернулася до директора державного підприємства з проханням вилучити цю земельну ділянку.
Далі звернулися в область, звідти – у Київ. Врешті, «добро» дали. Улітку минулого року землю перереєстрували на міську раду. Та Склезі ділянку не отримали…
– Річ у тім, що треба було робити зміни до генплану. А це довго і дорого. Тому ми вирішили піти іншим шляхом, і включили ту ділянку в квартал житлової забудови «Цир-2». Після цього відповідне рішення має прийняти міська рада, – пояснив Володимир Карпович.
Так минув ще не один місяць. Та нарешті звершилося! Мати таки вистраждала ту землю. Тільки отримала позитивне рішення, підійшла до фотографії сина, що висить на стенді у фойє міської ради, й мовила: «Бач, синок, таки є твоя земелька…» І вперше за довгий час усміхнулася.
Наталія КРАВЧУК, Волинська область
Фото автора
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!