Не автоматами, а силою віри і слова захищають рідну землю
Волинь

Не автоматами, а силою віри і слова захищають рідну землю

17 жовтня 2018, 08:29
649
0
0
Сподобалось?
0

Тисячі чоловіків сьогодні перебувають під обстрілами ворога в окопах на сході нашої держави для того, щоб ми могли спокійно працювати, відпочивати, вчити дітей, радіти життю. Серед цих чоловіків є й такі, які захищають державу не силою зброї, а силою віри. Це військові капелани. Їх присутність дуже потрібна в окопах, в «сірій зоні», де військові потребують слів надії і розради. Не роздумуючи, став до їх рядів декан Камінь-Каширського району, настоятель Свято-Миколаївського храму Української православної церкви Київського патріархату отець Володимир Мицько.

Священики московського патріархату таємно жертвували для воїнів

У Камінь-Каширському районі отця Володимира знають і поважають. Сам зізнається, що добитися цього було трудно. Адже родом із Дрогобича Львівської області. А до чужаків на Поліссі ставляться обережно. Та за 20 років отець Володимир зумів здобути прихильність і повагу. Особливо за останні п’ять років. Бо відколи на сході нашої держави почалася війна, отець Володимир невтомно працює волонтером. 

– Я бачив свою місію у тому, аби зберегти життя нашим воїнам. Тому ми своєю парафією збирали кошти, купували для них бронежилети і каски. Возили одяг, взуття, продукти. Допомогу надавали всім частинам, які того потребували. Для морпіхів, які стояли під Маріуполем, привезли джипа. У районі знали, що у нашому храмі збирають пожертви для воїнів. Допомогу приносили люди із сіл і навіть священики московського патріархату. Бо ми всі є українці. 

Отець Володимир каже, що сьогодні армія добре забезпечена державою. Тому потреби стали уже не ті, що у 2014-му. Волонтери зараз возять хіба смаколики на замовлення: шоколад, печиво, вареники та інші наїдки, які «пахнуть домом». Сьогодні військові більше просять про молитву. І тому, коли влітку отцю Володимиру запропонували стати капеланом одного із батальйонів 14-ї бригади, не роздумуючи, погодився.  

– Ще раніше, у 2014-му, подумував про те, аби записатися в один із добровольчих батальйонів.  Але тоді владика Михаїл сказав: «Зброя священика – це хрест. Хочеш взяти в руки автомата – зніми хреста, підрясника і йди захищати свою країну не силою слова і віри, а силою зброї». Тому за всі ці роки я автомата навіть до рук не взяв. Я багато бував на сході і добре розумію, що воїн, який знаходиться в бліндажах, захищає свою країну, потребує молитви і слів підтримки.

Коли над головою свистять кулі, не має значення мова молитви

Рідним отець Володимир Мицько не сказав про свою місію на сході. «Навіщо, щоб матушка хвилювалася?» – пояснив просто свій вчинок. Декілька тижнів вдавалося переконувати, що знаходиться у Дніпрі.

– Якось, об’їжджаючи батальйони, зустрів земляка. Розговорилися. Аж раптом обстріл почався. Ну ми і нирнули у бліндаж. Години три просиділи, розмовляли. Наступного дня чоловік подзвонив додому і розказав, що сидів в окопі з отцем Володимиром. Звістка про те, де я перебуваю, миттєво розлетілася Каменем, – сміється, згадуючи про  розмову наступного дня з матушкою.

Отець Володимир мав служити у 14-й бригаді лише місяць, та у греко-католицького священика не вийшло приїхати йому на заміну, тому залишився ще на місяць. Каже, що на війні не важливо, якого віросповідання священик. Бо коли над головою пролітають снаряди і ти знаходишся за крок від смерті, всі міжконфесійні розбіжності відходять на задній план.

– Там я дуже подружився з одним чоловіком – Вагізом. Він мусульманин і дуже великий патріот України. Коли попросив його розписатися на прапорі, який забрав додому, то він відмовився. Сказав, що це святе полотнище і нічого писати він на ньому не буде. А те, що віра у нас різна… Вагіз говорив, головне, що ми двоє віримо в Господа. Та й місцеві люди часто приходили в капличку на службу. І їм байдуже було, якою мовою вона відправлялася. Головне, що вони могли помолитися. 

Сьогодні за Україну треба жити, а не вмирати

Отець Володимир каже, що війна 2018 року відрізняється від тієї, яка була 2014-го.

– Тоді українське військо наступало, було багато смертей. Сьогодні суспільство морально звикло до стану війни. Ми стоїмо на місці, як стримуючий фактор для ворога. Патріотизм є, але він без надриву. Всі хочуть закінчення війни. І сьогодні за Україну треба не вмирати, а жити. На щастя, поки я служив, смертей у нашому батальйоні не було. 

Мудре слово отця Володимира, спільна молитва на передовій багатьом нашим хлопцям додала наснаги і скріпила дух. Насправді, дуже важко людині віруючій усвідомлювати, що вона може стріляти у свого брата по вірі. 

– До мене зверталися воїни і казали: «Отче, мабуть, я вбив людину». І мені доводилось пояснювати, якщо воїн захищає країну, сидить в окопах, несе поневіряння, не дає ворогові вбити сотні своїх співвітчизників, значить такий воїн стоїть на сторожі заповіді Божої «Не убий». Він стримує ворога. 

Отець Володимир каже, що готовий знову поїхати капеланом на схід, аби підтримувати словом Божим дух наших захисників.

– Але у тих областях має бути ротація не лише священиків, військових, поліцейських, а й вчителів, лікарів, державних службовців. Ми маємо показати людям, що таке українство, бо про це здебільшого місцеві люди і не знають. Більшість із них далі Луганська чи Донецька нікуди не їздили. І коли я розповідав про наше життя – вони не вірили. Доводилося демонструвати фото. Тому звідти молодь має їхати сюди на роботу. Люди із західних і центральних областей – туди. Війна має скінчитися. І коли люди більше знатимуть одне про одного, тоді дуже скоро все буде Україна.

Наталка СЛЮСАР, Волинська область

Передрук заборонено!


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися