І з Донбасу перебралася на Волинь
За Олегом Андросюком із Паридубів Старовижівського району сохла не одна дівчина. А хлопець усе ніяк не міг вибрати, котра стане його дружиною. Втім, перш ніж одружитися, Олег, як і його дід та батько, пов’язав свою долю з армією. Під час служби на Сході України бороду відпустив, через що й отримав позивний «Борода». Не знав хлопець, що вона переверне його життя.
– Саме у своєму рідному селі Іванівка, що у Волноваському районі на Донеччині, я вперше й зустрілася з Олегом, – розповідає Вікторія, котра вже три роки носить прізвище Андросюк. – Він приїхав на Пасху у магазин по хліб і сподобався з першого погляду. Та видався таким нерішучим. Тоді я взяла ініціативу у свої руки. «А познайомитися слабо?» – запитала, стріляючи очима. «Не слабо, – відповів. – Телефон залиш». Сказала номер, але без останньої цифри. Олег цього не помітив, тому й зателефонувати не міг. Довелося вже самій через знайомих дізнаватися номер телефону хлопця і нагадати про себе.
– А чим Вас так Олег зачепив? – допитуюся.
– Бородою, – чи то віджартовується молода вродлива жінка, чи правду каже, – вона в нього така симпатична була. Отож ми зустрічалися півроку тихцем, щоб ніхто не знав, а 2016-й Новий рік уже відзначали в Олега на Волині.
– Син повернувся з Донбасу на ротацію і дуже швидко заходився робити у хаті ремонт, – пригадує його мама Наталія Василівна. – Рано-вранці прокидається – і за телефон, увечері також комусь дзвонить і довго спілкується. Неспроста усе це – зрозуміла я. «Дівчину збираєшся до хати привести?» – запитую. «Та вона не зовсім дівчина», – чую у відповідь. – «Двоє дітей має». «Не смій чужу сім’ю розбивати!» – застерігаю Олега. «Вона розлучена», – пояснює. «Любиш?» – «Люблю». «То вези», – сказала, а у самої серце калатає: хлопцеві лишень 26 років, а він чужих дітей виховувати береться.
Настав той день, коли Наталія Василівна, виглядаючи молодят, вийшла на дорогу.
– Бачу – їдуть, – розповідає. – А майбутня невістка така маленька, що й через переднє скло автомобіля не видно. Вийшли, привіталися. Глянула я на Віку і подумала: «Іншої дружини у мого сина і не могло бути». Припала мені до душі одразу.
– З першим чоловіком ми прожили сім років, та не прожили, а промучилися, дуже різні характерами, – каже Вікторія Андросюк. – Може, тому, що він був на одинадцять років старшим за мене? Від нього народила двох доньок – Камілу та Богдану, нині вони школярки. А ось наш з Олегом найменшенький, Марк, – бере на руки хлопчика. – Спочатку жили з мамою та батьком разом, а зараз самі хазяйнуємо. Олег нещодавно знову поїхав на Схід, бо своє життя пов’язує тільки з армією. А ми всі чекаємо його.
Андросюки живуть дуже дружно. Немає такого дня, щоб молодші не навідувалися до старших, і навпаки.
– З одруженням він не розгубив своєї любові та уваги до нас, батьків. Зателефонує, розпитає про здоров’я, – не натішиться сином мати.
– Він добрий, шкодує нас, купує все, що захочемо, – по-дитячому додають Каміла та Богдана, яким дуже подобається у Паридубах.
– Цього літа я провідувала батька, – розповідає Вікторія. – Діти гостювали у свого рідного тата. На Волині вони якось оговталися після тих обстрілів, які пережили на Донеччині. Особливо важко було подолати страх молодшій Богданці.
Нині Андросюки – щаслива любляча родина, об’єднана найбільшим бажанням – щоб нарешті в Україні настав мир. Задля цього їхнього тата поки що немає вдома. Вони переживають за нього, моляться і чекають, бо Олег пообіцяв, що все погане колись та закінчиться.
Наталія ЛЕГКА, Волинська область
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!