Діма КОЛЄСНІКОВ
Волинь

Поїхав з Майдану на Донбас у 19 років

15 березня 2019, 15:53
0
1
Сподобалось?
1

А у двадцять повернувся додому… у домовині

Уже другий рік 14 березня в Україні відзначають День добровольця. Саме цього дня п’ять років тому перші 500 майданівців прибули на полігон у Нові Петрівці для формування першого добровольчого батальйону. Навесні і влітку 2014-го за покликом серця на Схід поїхали тисячі чоловіків і жінок. Зовсім юних хлопчиків, які в житті нічого не бачили, і поважних чоловіків, які знають йому ціну. Військову форму одягнули успішні бізнесмени, офісні працівники, прості роботяги. Колишні військові і ті, хто не тримав у руках зброю. Це вони того страшного 2014 року зупинили «рускій мір». Ціною власного благополуччя, іноді сімейного щастя, здоров’я і навіть життя.    

Хотів змінити світ

У Прощену неділю, 22 лютого 2015 року, коли у Володимирі-Волинському радісно лунав церковний передзвін і усміхнені люди вітали один одного, в сім’ю Колєснікових прилетіла страшна новина – загинув їхній єдиний син Діма. Йому тільки у січні виповнилося двадцять літ! Таким він і залишився на фотографіях у батьківській оселі. Веселим, з відкритим щирим юнацьким поглядом, усмішкою…

– Діма був надзвичайно світлим і добрим. А ще ідеалістом. Дуже любив читати про подвиги лицарів, цікавився історією України. Остання прочитана ним книга – «Холодний Яр», – досі з болем згадує свого єдиного сина мама Ірина. – Він брався за все – займався спортом, вчився грати на гітарі, дуже любив футбол. Коли почався Майдан і Діма сказав, що їде у Київ, я довго вмовляла його не робити цього, пояснювала, що він маленька краплинка у світі, яка нічого не змінить, на що син відповів: «Мамо, якщо всі так будуть говорити, то ми і далі так житимемо».

На Майдані, як згадує його друг Андрій Міщук, Діма стояв на барикадах з «Правим сектором», жив у приміщенні Київської адміністрації. Хлопець дуже вірив у те, що робить, що у нас в державі переможе справедливість. У лютому він якраз був у Володимирі, коли на Майдані почали розстрілювати людей. 

– Я дізналася, що він знову зібрався на Київ. А там же таке жахіття! Благала його повернутися, намагалася пояснити, що у ньому для нас весь Всесвіт, потрібно спочатку вивчитись, а вже потім змінювати світ! Заспокоїв, сказав, що поїде до Львова. Діма ж із львівськими автомайданівцями поїхав до столиці. А потім був сюжет ТСН, де показали нашого сина в касці та бронежилеті.

Усі, хто стояв на Майдані до кінця, згадують, що саме сотня львів’ян, яка прорвалася до столиці через пости ДАІ, з криком «Простіть, братки, що так довго їхали» змусила відступити «Беркут». Серед них, найімовірніше, був і Діма.  

«Якщо вернешся без рук і ніг, я буду поряд!»

У свої двадцять років хлопець здобув те, чого інші не встигають і за все життя. Він мав справжніх друзів і велике кохання – Валю.

– То не була любов з першого погляду. Ми з ним познайомилися у соцмережі, почали спілкуватися, і все якось закрутилось. Мені було 16, тож довго вагалась, чи потрібні ці стосунки, а потім закохалась. Досі пам’ятаю наше перше побачення, перші обійми, поцілунок. Він мене називав «бурундучком», бо мала пухлі щічки і руде волосся. Бувало, сварились, розходились, але все одно вертались та були разом. Пам’ятаю, як лежали у нього вдома в альтанці: була прохолодна ніч, дивились на зорі та говорили про те, хто як хоче назвати дітей. Дівчинка мала бути Євою, а хлопчик – Адольфом. Діма завжди був спокійним та веселим, у нього була гарна посмішка. В Новорічні свята ми постійно дивились фільм «Сам удома» та «95 квартал». За Дімою я готова була піти на край світу. 
«Край світу» для молодих людей закінчився на Донбасі. Коли почалася війна на Сході, Дімі ще й 20-ти років не виповнилося. Він вчився на юриста у Луцьку в університеті сучасних знань. Рідні навіть подумати не могли, що хлопець все кине і візьме до рук збою.  

– Але він був таким, що як прийняв рішення, то його важко було у чомусь переконати. Став бійцем Добровольчого українського корпусу (ДУК) «Правий сектор». Як казав наш син: «Там справжні патріоти і залізна дисципліна», – важко мамі даються спогади.

І мама, і кохана Валя відверто кажуть, що намагалися вмовити Діму вернутися додому і продовжити вчитися. Та хлопець був невблаганним – він захищатиме Україну. Хоч і розумів, що з війни не завжди повертаються живими. 

– Якось запропонував розійтись, не хотів, щоб було боляче, якщо щось трапиться... На це я йому сказала: «Я буду з тобою завжди. Навіть якщо повернешся без рук і ніг, буду поряд!» І кожного вечора читала молитву та свято вірила, що вона врятує від злого, – неймовірно боляче згадувати Валі про своє втрачене перше кохання. 

З 24 чоловіків до фронту доїхали п’ятеро

На базі «Десна» Діма Колєсніков, позивний «Правий», потоваришував з Вадимом Плютою. Чоловік розповідає, що на навчаннях вони пройшли серйозний вишкіл. Витримували його далеко не всі. З 24 осіб до фронту доїхало тільки п’ятеро.

– Відбір був суворий, особливо за віком – від 21 до 34 років. Оголосили, що треба п’ятеро осіб. Ми вийшли з другом «Правим». Командир питає у Дмитра: «Скільки років?» А йому 19. Не хотіли брати, але більше ніхто не зголосився. Бо вже знали, що їдемо на Піски, а там гаряче. «Правий» сказав, що батьки все знають. І його взяли.

Ірина Леонідівна каже, що коли син приїхав після першої ротації у грудні, його важко було впізнати. Він став зовсім іншим – дорослим. Про війну нічого не розповідав. Мама так сподівалася, що побуде довше, але вже на початку січня Діма знову зібрався в дорогу.

– Коли ми прощалися, я не могла вимовити ні слова від сліз, а він обіймав мене, усміхався і казав: «Мам, все буде добре». Запитала: «Дімочко, тобі хочеться туди їхати?» «Не хочеться, але треба». Обіцяв повернутися 1 березня.

У січні 2015 року якраз йшли пекельні бої за Донецький аеропорт. Бійці ДУКу стояли у Пісках та Водяному. На їхніх очах впали бетонні стіни летовища, які похоронили під собою останніх його захисників. Хлопці трималися. Щоб не віддати ні метра рідної землі.

– Друг «Правий» навчився дуже добре стріляти з «ПТУРа» (протитанкові керовані ракети). Ми зустрілися з ним 22 лютого. Я біг на іншу позицію, бачу: «Правий» іде, перекинулись декількома словами, – згадує Вадим Плюта. – Через деякий час почався дуже жорсткий обстріл, у нас «трьохсоті». І тут прибігає хлопчина, весь білий, руки трусяться, сказати нічого не може. Дали цигарку, почав розказувати: снаряд влучив туди, де хлопці ховалися. Трохи обстріл ущух, і ми побігли, щоб поранених витягти. Знайшли одного, повантажили в машину. Проходимо далі – хтось камінням засипаний. Розгрібаємо, а це «Правий»… Він загинув одразу.

У той день впало небо для батьків, які втратили єдину дитину. Весільний коровай ділили над домовиною, а дівчинка та хлопчик так і не народилися.

Наталка СЛЮСАР, Волинська область 

Передрук заборонено!


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися