Народному артисту України Василю Чепелюку – 65!Василь ЧЕПЕЛЮК з дружиною

Народному артисту України Василю Чепелюку – 65!

Волинь

Голос цього співака впізнаваний не лише на Волині, а в усій Україні. Мова про народного артиста Василя Чепелюка. Шанувальники таланту митця з нетерпінням чекають концертів, бо на його пісню озивається душа. Вона бринить сльозою і кожному нагадує про найсокровенніше.

Днями Василю Чепелюку виповнилося 65. З цієї нагоди «Вісник+К» напросився на зустріч з ювіляром.

Сам опанував і гармошку, і баян

Василь Адамович – у святкових клопотах. Ще б пак! В одній даті збігся ще й 40-літній ювілей творчості! З цієї нагоди співак випустив четвертий альбом «Ода Лучеську» та підготував концерт-бенефіс «Моя мистецька сповідь», що відбудеться 29 квітня на сцені Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка. А ще ж Василь Чепелюк – професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, працює викладачем. Та час для нашої газети і читачів знайшов з радістю.

Він народився у простій родині у віддаленому поліському селі Холоневичі Ківерцівського району. Та батьки дбали про різнобічний розвиток своїх дітей. Малому Васильку, як мав лише п’ять років, придбали справжню гармошку. І її хлопчик опанував самостійно. Як підріс, був у класі третьому, вже на ній давав цілі концерти! Першими слухачами майбутнього великого артиста були доярки із сільської ферми, яких у ті часи урочисто вшановувало керівництво.

– Потім тато мені придбав баян «Україна», – з усмішкою згадує Василь Адамович. – Це було щось таке, ніби на сьогоднішній день автомобіль у хаті з’явився. Його теж освоїв сам, на слух. І ще увага односельців додалася. Бо я вже міг обслуговувати танці в клубі.

Батько був ображений, що син не пішов на інженера

Та не музиканта вдома мріяли мати, а інженера. Тож на сімейній раді постановили: вчиться Василь добре – хай вступає в автодорожній інститут у Луцьк (нині ЛНТУ). Та, як кажуть, від долі не втечеш…

– Здав я документи, виходжу і бачу оголошення: «Набираються студенти до училища культури та мистецтв». Мене наче осяяло. Вимоги які: володіти інструментом, мати вокальні дані, слух, відчуття метроритміки. Це ж моє! – розповідає Василь Чепелюк. – Я – до старшої сестри, яка в той час вчилася вже у педагогічному інституті: «Любо, веди мене туди».

Але студентом музичного училища Чепелюк не став. Виявилося, там уже закінчився прийом документів. Та за порадою викладачів поїхав на прослуховування в культосвітнє училище. «Чорні брови, карі очі» у його виконанні полонили викладачів. І відкрили мистецький шлях юному таланту.

– Я приїхав додому через три дні. Питають батьки: «Поступив?» Кажу: «Поступив». А тоді зізнався, що не на інженера. Мама стерпіла, а от батько був страшенно ображений. Пам’ятаю його слова: «О, то ти вернешся до нас завклубом»…

Повстанську пісню мати передала перед смертю

З великою вдячністю Василь Чепелюк згадує своїх педагогів – і з Луцького культосвітнього училища, і з Київського інституту культури. Та зізнається: тому, що він сформувався як лірико-драматичний тенор, завдячує службі в армії. Бо його направили у місто Львів в ансамбль пісні і танцю Прикарпатського військового округу – там відчув конкуренцію, тож мусив ще більше працювати над голосом.

Пізніше Василя Адамовича уже як соліста запросили у Волинський народний хор, «Волинянку», Волинську обласну філармонію. Прізвище Чепелюка зазвучало.

– І ось коли я вже святкував своє 30-річчя, у ресторан «Стир» запросив батьків та всіх моїх колег, зокрема, «Тріо Мареничів», Івана Секлія, Лілю Загородню, Володимира Карпуся, Василя Зінкевича… Тоді батько у своєму тості сказав: «Я горджуся тобою, сину, що ти вибрав таку професію». Це була для мене найвища похвала, найкраща нагорода, – зізнається співак.

Чимало теплих спогадів у Василя Адамовича пов’язані і з мамою. Вона, як і сестри митця, мала гарний голос. Не раз у його пам’яті зринають сільські весілля, де Чепелюки, яких по вуличному кликали «Гарячі», виспівували «Ой ти, льон-льонок…» та інші. Та найбільше дякує мамі за особливу довіру, що перед смертю встигла йому передати повстанську пісню «Біла черемшина».

– То був 2012 рік, а мама й тоді страшенно боялася, переказуючи слова: «Ой, прощався молодий повстанець з білесеньким світом. Він прощався, омивався дрібними сльозами, що не буде кому йому викопати ями…»

Подібною була наша родинна історія.

Дядька-повстанця вийняли з труни і спалили

Дядько Василя Чепелюка по маминій лінії Максим був в УПА. Його підстрелили енкаведисти. Цілу ніч лежав він у землі і вже в конвульсіях засипав себе землею та листям. Хлопці рідним приблизно назвали місце, де він впав. І брат, взявши коня, подався його шукати.

Коник тихенько тупцяв по нічному лісі. Раптом стрепенувся. Кинувся брат землю розгортати – і знайшов мертвого повстанця.

– Він привіз Максима в село, дядькові зробили труну і похоронили. Через три дні енкаведисти дізналися про це. Приїхали, вирили яму, дістали тіло з труни, зафіксували «Бандьора ліквідірован» і мертвого спалили. По рушнику визначили, чий він, знайшли, хто робив труну, й усіх вивезли в Сибір. Отакий був час, – зі скорботою у голосі згадує митець.

І додає, що сьогодні мамина повстанська пісня звучить у його музичному альбомі.

Насамкінець запитуємо в артиста, яким є його життєве кредо і що вважає своїм найбільшим здобутком.

– Для мене пісня – як Біблія для християнина, як Талмуд для єврея. З нею живу. Звик обходити гострі кути, вибачати всім і все. Це дуже допомагає у житті, – каже щиро. – А найбільший мій здобуток – міцна і велика родина. Все інше, навіть творча кар’єра, виглядає значно блідіше.

Наталія КРАВЧУК, м. Луцьк

 

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

  • вул. Перемоги, 15, м. Луцьк
  • T 0 332 77 48 84, 0 332 77 49 85
  • T Редактор сайту Ірина Бура 066 606 94 80
  • Email:visnyk@visnyk.lutsk.ua

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×