В Озерці Ківерцівського району здалеку видно дім, у якому жив Руслан Калуш. Над ним майорить жовто-блакитний стяг. Потріпаний вітрами, вимитий дощами, вибитий снігами та градами. Та такий до болю рідний, дорогий. Він – спогад матері про сина, який життя віддав за свою землю, за Україну.
Вітчим виховував хлопця, як свого сина
Мамі Галині Борисівні важко даються слова. Час минає, а рана не гоїться. Зізнається: щодня згадує Руслана.
– Він був гарною, хорошою дитиною, – опустивши зажурені очі, розпочинає свою розповідь жінка. – Хазяїн був кругом. Без нього не тільки ми, а й хата, двір – все осиротіло.
Непросто складалася доля Руслана. Мама вдруге вийшла заміж, коли хлопець був малим. Не раз жінка переживала, чи ж потоваришують її «великий» та «малий» мужчини, чи прийме син названого батька та чи захоче чоловік налагодити дружні взаємини з пасинком. Та, як виявилося, ці хвилювання були марними. Адже Володимир став для хлопця істинним батьком та другом.
Руслан КАЛУШ
– Русік (так ласкаво називали Руслана в родині, – авт.) завжди відчував Володіну підтримку, радився з ним, як з рідним, – згадує Галина Борисівна. – Як син біля батька, старався біля нього всього навчитися. У нас ще народилися донечки. Але чоловік ніколи не робив різниці між дітьми.
Коли Руслан повернувся з армії, сам взяв жінку з дитиною. Хлопчика визнав за свого й, кажуть рідні, в малому Андрійкові душі не чув. Та згодом сімейне життя не зладилося, пара розбіглася. Руслан почав стосунки з Оксаною, а його дружина невдовзі від іншого народила дитя...
Аби зібрати на війну, мама пай продала
Аж тут у життя Руслана Калуша увірвалася війна.
– Повістку йому принесли додому, коли Русік був на роботі, – розповідає згорьована мати. – Він працював майстром по машинах у Луцьку. Дзвоню йому, кажу: «Повістка є». А він так коротко відказав: «То добре». І все. Ввечері приїхав, взяв бумаги і на другий день пішов у військкомат.
Аби зібрати Руслана на війну, мати… пай продала. Кохана жінка, з якою тоді зустрічався, допомогла все інше купити – бронежилет, одяг, чоботи теплі. Зібрали вояка не гірше від інших. І благословили у дорогу.
Минали день за днем, тиждень за тижнем. На душі материнській було неспокійно. Постійно запитувала у сина, як там, чи не голодний, чи не наступає ворог. Але він відмовчувався. Беріг неньку, бо саме перенесла операцію, не хотів її хвилювати.
– Тільки спитаю в нього: «Як ти?», а він відразу, а як в мене здоров’я, чи часом не переробилася, чи нічого не болить. А за себе – ні слова, – згадує Галина Борисівна.
Трошки з того, що діялося там, на війні, Руслан розповідав вітчиму. І лише коханій Оксані іноді зважувався звіряти свої справжні передчуття та тривоги.
Тим часом ворог не давав перепочинку. Мало не щодня Україна оплакувала нового героя, що загинув від ворожої кулі чи осколка. Сумна звістка застала й Галину Борисівну. Як зараз пам’ятає: саме була на роботі. Аж тут до неї прийшли і кажуть: «Кріпітеся… Ваш син-герой загинув…» І все, землі не стало під ногами.
Дружина зізналася у брехні лише перед призначенням експертиз
Материнські очі тонуть у сльозах. Давно змоклі краї хустини не в силі висушити її безмежне горе. Воно пульсує одвічним болем. І кожна згадка про сина вибиває із сьогодення й повертає у ті часи, коли Руслан був поряд.
Про останні хвилини життя сина жінка знає небагато. Розповідає, що її Русік загинув 1 серпня від кулі снайпера біля села Мар’янівка на Донеччині. Авто ГАЗ-66, яким їхав з побратимами, підірвалося на міні та перекинулося. Разом з Русланом Калушем загинули капітан Андрій Задорожний, молодший сержант Андрій Курочка, старші солдати Сергій Дармофал, Михайло Котельчук та Сергій Кушнір.
Поховали хлопця 7 серпня 2014-го року. Несли труну Героя вулицями села до храму на руках. Віддали йому останню шану, доземно вклоняючись під залпи автоматів.
А буквально через два тижні пережила Галина Борисівна ще один похорон. Бо не витримав важкої звістки про втрату сина вітчим Руслана. Чоловік так загризся горем, що й сам віддав Богу душу.
Одному Господу відомо, як тяжко далися жінці ті дні і ночі. А тут ще один клопіт додався: невістка захотіла по-своєму переділити кошти, виділені на загиблого героя.
– Руслан всиновив Андрійка, то йому положена частка по батьку. Але невістка вирішила після смерті Русіка на нього ще одну, меншу, дитину записати. Все через ті гроші. Я кажу їй: «То ж то не Русланова дитина, що ти робиш?» А вона вперлася – і все: «Нє, то Руслана!» Аж на останньому суді призналася, коли я сказала, що подаю на ДНК... От скажіть, нащо було мене, старшу жінку, тягати по тих судах? Як я й так після двох похоронів ледве ноги по світу сунула... – і сьогодні, через п’ять років після смерті сина, жінка ледве розповідає про пережите.
У кожного своє мірило совісті та людяності... Галина Борисівна з мужністю витримала і це випробування. Її стараннями на могилі сина-героя височіє гарний пам’ятник. А сам він знову приходить до матері, тільки тепер у снах. Як завжди, турбується про неньку, просить, щоб не лише про нього пам’ятала, а й про себе не забувала. А вона тільки гляне на орден «За мужність» III ступеня, яким Руслана Калуша нагородили посмертно, – і знову вмивається слізьми...
Наталія КРАВЧУК, Волинська область
Фото автора
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!