Син героя, який підірвав себе у танку, і через п’ять років не може змиритися з його смертю
Якби це трапилося під час Другої світової війни, то про подвиг двох волинян – Івана Ващені з Туричан Турійського та Володимира Крохмаля з П’ятиднів Володимир-Волинського районів знімали би фільми, про них писали б усі газети і їм неодмінно б вручили «Золоті зірки» героїв. Ці двоє чоловіків 17 червня 2014 року не захотіли здаватися ворогові живими в полон і вибрали смерть.
У полон не здалися – підірвали себе гранатою
Коли говорять про бої 17 червня 2014 року на підступах до Луганська, то згадують, що саме цього дня під Металістом у полон потрапила Надія Савченко, загинули два російські журналісти Ігор Корнелюк та Антон Волошин. І неймовірно боляче та образливо, що замовчують, як буквально за декілька кілометрів, у Станиці Луганській, нерівний бій з до зубів озброєними бандитами вів екіпаж танка 51-ї бригади. Він тривав декілька годин. Бійці до останнього відстрілювалися, коли танк уже втратив можливість рухатися. Ворожі снайпери порозбивали приціли. У такому стані стріляти можна було тільки навмання. Про те, що сталося далі, почули у розповіді на відео, знятому вже після бою. З нього дізнаємося, що екіпаж танка встиг зробити ще один залп у бік будинку, де засіли снайпери. Один член екіпажу здався у полон. А через декілька хвилин всередині броні пролунав хлопок і повалив дим – командир танка Володимир Крохмаль та механік-водій Іван Ващеня не захотіли здаватися у полон і «дарувати» сепарам Т-64. Підірвали себе разом з машиною гранатами.
Чому вони прийняли таке рішення? Це питання і сьогодні не дає спокою їхнім близьким. Адже обом цим чоловікам було заради кого жити. Івана Ващеню в Туричанах чекала кохана дружина, двоє дітей. А Володя Крохмаль залишив у П’ятиднях на своїх батьків єдиного синочка – чотирирічного Володьку.
На прощання подарував мамі кавові чашечки і хустку
Це сьогодні Володька живе біля мами Алли в Устилузі з двома старшими зведеними братиками та меншою сестричкою. Ходить там до школи. А тоді, у 2014 році, після розлучення батьків він залишився з татком. Вони жили у тісненькій хатині разом з дідом Антоном і бабусею Стефанією. Обидва Володі, старший і менший, були надзвичайно близькими і прив’язаними один до одного. Коли переглядала фото з домашнього архіву, на всіх них маленький син завжди поруч зі своїм батьком.
– Він і на родах був, і з малим із самих пелюшок бавився. Та й ім’я йому вибрав, сказав, що хоче, аби сина звали, як татка, – наливаються теплом очі при цих спогадах в Антона Миколайовича.
Крохмалі, крім Володі, виростили двох дочок, мають від них внуків, навіть народився вже правнук. Але чесно зізнаються, що сили жити після похорону їхнього єдиного сина дає внук Володя. Він – копія свого татка. І як тільки у школі канікули чи вихідний, малий Володька приїжджає до дідуся з бабусею. Тут ходить по тих стежинах, що і татко, спить на його ліжку…
– Володька був хорошим татом, сином. Коли він жив, холодильник завжди був рибою забитий, хату почав добудовувати для своєї сім’ї. Якби ж то не війна, – бринить від сліз голос мами.
Перед самим від’їздом на Схід син подарував набір кавових чашечок і хустку. Нею Стефанія Іванівна заповіла покрити їй голову, коли прощатиметься із земним життям. Нині ж вона не може навіть на могилку свого Володі сходити – ноги заледве по хаті пересуває.
– У мене в кімнаті особливий куточок, Володін. Так син завжди зі мною. Підійду, подивлюся – згадаю…
Дідусь з бабусею для свого внука намагаються робити все так, як зробив би їхній син. Це для нього вони хату, яку Володя розпочав, добудували. Тут є його величезна кімната. Залишилось тільки меблі розставити.
– Володю у закритій труні ховали, то малий весь час біля неї ходив, у шпаринки заглядав, – крізь сльози говорить Стефанія Іванівна. – «Володінька, що ти шукаєш?» – «Я хотів відкрити і побачити татка». Прийшли на снідання, дивимося – малий кудись подівся. Знайшли його на могилках. Він стояв, ручками вінки розкидав. «Що ти робиш?» – «Тато ж там, може, я його побачу». Серце рвалося, коли дитина сиділа і часто голову в небо задирала. «Там тато, – все казав. – Може, він зараз на мене дивиться». А якось назбирав дрібненьких дощечок, приніс і каже: «Діду, зроби мені драбинку – полізу на хмари і побачу, що там татко робить».
Володя-малий уже підріс і на небо до татка лізти більше не хоче. Зате, як і він, любить колупатися у техніці, рибалити і хоче навчитися їздити на танку. Частими гостями в домі Крохмалів у П’ятиднях є танкісти 14-ї бригади, правонаступниці 51-ї. Дід любовно називає свого внука «сином полка». 17 червня він буде з ним у Києві. Тут в пам’ять про Володю Крохмаля й Івана Ващеню битиме дзвін.
Антон Крохмаль дякує всім людям, хто пам’ятає його сина. Він цінує увагу від держави та військових. Каже, що допомагають. Але всі гроші і нагороди віддав би сьогодні, тільки б його Володя був живий.
– Я тільки одного хочу – щоб та війна закінчилася. Хай ми свого сина похоронили, але щоб інші жили. І щоб дітки без батьків не росли.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
олег
В Т-64 відділення мех.водія і бойове відділення окремо і тому однією гранатою підірватись неможливо -хіба здетонує боєзапас.
Українець запорєбрік
"Підірвали себе разом з машиною гранатаМИ". А боєкомплект вистріляно було по ворогу. Що не зрозуміло, Олеже? Бажав би перевірити на собі, чи вибухне боєзапас?