Минулого року у січні село Рудня Рожищенського району сколихнула трагічна звістка: померла сорокарічна жінка, мама двох малих хлопчиків. У неї та її чоловіка було запалення легенів. Жанна згасла вдома. А от Юрія Козачука у лікарні виходили. Похоронивши дружину, він розумів, що у хаті потрібна хазяйка і мама його синам. Але де таку жінку знайти, яка б зважилася піднімати на ноги чужих дітей?!
Тяжко трудилася на панських полях
Біля ошатного будинку, що огороджений новеньким дорогим парканом, цвітуть квіти, зеленіє травичка. Рік тому тут з’явилася нова господиня – мама для двох хлопчиків-сиріт.
Їй як і кожній жінці, хотілося звичайного сімейного щастя. Хоча Іра сильна, впевнена, працелюбна, пробивна, самостійна. Не плакалася, а тягнулася з усіх сил, бо ні звідки не чекала допомоги, адже молодою, у 35, лишилася вдовою.14 років трудилася у Польщі, піднімала сина, хотіла, щоб мав усе, як інші діти. Сама збудувала хату у райцентрі Ківерці. Іра знає, що таке безсонні ночі на кордоні, як важко дається копійка, яка каторжна праця на панських полях.
– Ми зналися з Юрою років два, разом їздили до Польщі на заробітки. Почула, що померла його жінка Жанна, але не вірила, аж поки Юра сам мені не розказав, – спокійно згадує Ірина Дейна. – Запитав: «Чи не хочеш жити зі мною?» Кажу: «Треба подумати». Бо це треба було добре подумати! Тож двоє чужих малих дітей. Одна половина серця говорила «йди», друга – «не здумай». Мама тільки сказала, що вирішувати мені, бо це важливий крок. А подружка, яка знала Юру давно, його нахвалювала: добрий, спокійний, мовляв, хоч поживеш за ним.
– І скільки часу думали? – питаю.
– Місяць, – усміхається. – Коли приїхала до хати, посадила дітей і кажу: «Я ваша нова мама. Звати мене тьотя Іра». «Добре», – встали і пішли гратися, – сміється. – Живу тут з лютого минулого року.
Тоді уся Рудня загула. Бо жінка, так би мовити, незвична для села. Сучасно одягнута, зі стильною стрижкою, манікюром. А ще дивувало односельчан, що нова господиня не тримає господарства, не гне спину на гектарах городів.
– А для чого? – дивується Іра. – Ми з Юрою їздимо у Польщу, заробимо – і купимо той кусок м’яса. А коли ми у від’їзді, то що, свиней на дієту посадити?! Хазяйную так, як мені хочеться! Подивіться, яка краса біля будинку, квітів насадила. Робимо ремонт у хаті. Тяжко працюємо, але й відпочиваємо. Минулого літа дітей на Світязь возили, Польщу показували.
Одружилися і повінчались
Минулого літа Ірина та Юрій взяли офіційний шлюб, повінчалися у церкві. На гостині були лише близькі – дві мами, діти, кілька подруг. Син Ірини, який тепер працює у Польщі, не зміг приїхати, а по телефону привітав маму з таким радісним днем. Щасливий, що вона не сама, бо пам’ятає, як для нього колись старалася.
У 40 років Ірина поринула у клопоти з дітьми, адже Юриному Андрійкові було 10, Сергієві – 7. Треба їх нагодувати, вдягнути, зібрати до школи, вивчити з меншим уроки. Хлопчики добре сприйняли батькову жінку. Що можуть зробити на свій вік, допомагають: приберуть за собою зі столу, помиють тарілку. Часто гостюють у бабусі, яка живе у цьому ж селі. Вона їх ростила, коли батьки були на заробітках.
Свою рідну маму діти пам’ятають і бережуть її фото. Ірину мамою не називають, вона на цьому й не наполягає. Але одного разу, коли збиралися на вінчання, у старшого Андрійка раптом вихопилося слово мама, звернене до Іри.
– Мені так тоді на душі стало… – тремтячим голосом зізнається жінка.
Під час нашої розмови зі школи повернувся менший Сергій.
– Ну, що, не обіжаю вас? – засміялася Іра.
Хлопчик посміхнувся і пригорнувся до неї:
– Ні. Нам добре.
– І мене все влаштовує.
Олена ПАВЛЮК,
Волинська область
Передрук заборонено!
Поспішай творити добро!
Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!