Минулого тижня незвичайні гостини мали вісниківці на чолі з шеф-редактором Євгеном Хотимчуком. У селі Рачин Горохівського району живе найстаріша читачка нашої газети – Павліна Прокопівна Кодня. Уже понад 15 років вона лишається прихильницею «Вісника+К». І усім знайомим розповідає про улюблену газету, та ще й агітує за неї сусідів і односельчан! Тож як тільки Євген Хотимчук почув про цю неймовірну бабусю, одразу вирішив побачити її, щоб при зустрічі особисто низько вклонитися Павліні Прокопівні за відданість та висловити вдячність цій незвичайній жіночці.
«Свій вік горько пробідувала…»
Біля хати на подвір’ї згорблена бабуся прала якусь шматку і скоса поглянула на редакційну машину.
– А хто то приїхав? – насторожено зустріла незнайомих людей, тобто нас. – Хіба на вибори кличете?
Вісниківців бабуся сприйняла за агітаторів кандидатів у депутати, які тепер роз’їжджають по селах і обіцяють манну небесну. А коли почула, що то приїхали у гості з улюбленої газети «Вісник+К», недовірливо перепитала:
– З луцького «Вісника»?
– Так.
Тоді її обличчя заясніло усмішкою. Закінчивши своє прання, разом з єдиною дочкою Оксаною, при якій доживає віку, гостинно запросили нас до хати.
– Ай, що там про мене писати… Старая я, ой-ой-о… Надокучило жити… Такі вже літа і таке життя… Я горько пробідувала… – тремтячим від хвилювання голосом стиха промовила бабуся, закривши обличчя струдженими руками.
А життя в неї справді було бідове. Сама збудувала дві хати, зрання і до смеркання тяжко трудилася у колгоспі. Була дояркою, телятницею, свинаркою, працювала у городній ланці, скиртувала солому. Ще й допомагала матері по хазяйству, бо брати і сестри вчилися.
«Кілько я царів пережила!..»
І хоч тяжкий вік прожила бабуся, але на свої літа має світлу пам’ять і гострий розум.
– Я народилася у двайдцять четвертому році, тоді Лєнін умер. А скілько я царів пережила! Ого-го! – хитає головою. – Пілсудський, я за нього вродилася, Ігнацій Мосьціцький, – загинає пальці, називаючи голів Польської держави. – А за совєтів я кілько їх пережила! Сталіна, того заразу. При ньому їздила аж до Луцка по хліб очередь стояти. Потом був Хрущов, Брежнєв. Хто там дальше?
– Мамо, Горбачов, такий з плямою на лобі, – підказує дочка Оксана.
– Не помню, – хитає головою. – Кравчук був, український президент, самий хоріщий. А найлуч жилося за Брежнєва.
Дочка Оксана сміється, що старенька мама і в 95 літ любить читати про політику. Каже бабуся, що хто приходить до влади, той все краде.
– Нема в Україні порадку. От якби вибрати такого, як наш Павлович, то всі зажили б! – і дочка Оксана, і старенька мама згадують Анатолія Притолюка, який понад 20 років очолював місцевий колгосп. – Такого голови ніхто не має і мати вже не буде! Як його знаєте, то переказуйте привіт.
Новини і політики, і життя Павліна Прокопівна дізнається з газет. Передплачує районку «Горохівський вісник» і вже понад п’ятнадцять років – «Вісник+К». Але першою бере до рук нашу газету та журнал «Люди і долі». Ще й дочці прочитає те, що найбільше зацікавило. Бо Оксана погано бачить – п’ять років тому пережила складну операцію з видалення пухлини, яка «їла» зір. І коли постало питання, чи взагалі робити операцію, яка коштувала величезних грошей, старший зять наполіг: «Для мами-тещі знайдемо». Оксана тепер дякує своїм дітям та небайдужим людям, які допомогли їй у біді.
Цікавимося в 95-літньої бабусі: що ж найбільше подобається у нашій газеті?
– Про життя, а найлуч читаю про любов, – лукаво посміхається.
– Мабуть, крепко когось любили? – допитуємося.
– Ай, воно тре… – старенька відвертається, і голос її тремтить при згадці про першого чоловіка Якова Чайковського.
Фашисти на весілля дарували квіти і гроші
Павліна Прокопівна вийшла заміж ще під час війни – у 19. Сусідський хлопець, старший на сім років, ходив недовго. Бо любили один одного. На другий день Зелених свят весілля гуляли невелике, війна ж бо – йшов 1943 рік. У селі в той час стояла німецька частина. Тож коли молодята повернулися до хати після вінчання, у гості завітали німецькі солдати.
– Вони ходили по болоті і збирали квітки, робили нам букети, – сміється бабуся. – Прийшли на веселля. То ще перепили нам свої гроші, як-то їх, а-а, марки. Добрі були тії німецькі солдати, казали, що в них дома зосталися дітки і жінки.
Не встигли молодята нажитися, як у 1944-му Якова забрали на війну. Незабаром він загинув у Польщі. Побивалася за коханим чоловіком молода вдовиця, коли отримала похоронку. Досі невідомо, де похований. Внук, коли був на заробітках, цікавився у місцевих людей і шукав могилу, та марно.
Лишилася молоденька жіночка з малою донечкою у свекрушиній хаті. Після війни додому повернувся брат загиблого чоловіка і став бідолашну вдовицю виганяти: «Вибирайся, бо тобі тут не місце». Де було подітися? Взяла на руки дитину, такі-сякі пожитки і пішла. Поставити невеличку хатинку на хуторі допомогла родина.
У другий заміж біда погнала
А згодом жінка поставила ще одну хату – у селі. Здавалося б, тепер можна якось жити. Та біда не минула її долі. Маленька донечка Люся захворіла на туберкульоз кісток. Не могла дивитися, як дитина мучиться і страждає, тож шукала порятунку у лікарнях Луцька та Львова. Та дівчинка прожила всього шість рочків і померла.
Лишилася Павліна Прокопівна у хаті одинока, як палець. Сама орала, сіяла, косила. І тільки у 1964 році, коли їй минуло сорок, вдруге вийшла заміж за однолітка – зійшлася з фронтовиком Іваном Коднею.
– Мене біда за його погнала, – зітхає бабуся. – В селі крепко тяжко без хазяїна.
Він прийшов з війни без лівої руки. Але був хорошим господарем, усьому давав раду. Працював бригадиром, завфермою. У нього теж була непроста доля. Дружина його втекла до меншого на 25 літ чоловіка. Той потім від неї втік. З Іваном нажили дочку Оксану. Вже тридцять літ як він помер.
Читає без окулярів і може випити сто грамів
Бабуся Павліна дає собі раду і не докучає дочці та внукам, дочекалася трьох правнуків. Ще порається у хліві, тарілки помиє, картоплі начистить і навіть на городі допомагає дочці полоти грядки! А ще любить командувати на правах старшої у хаті. Порадить, де що сіяти-садити. І внуків до роботи міцним слівцем може загнати: «Хлопці, ану матері поможіть!» Слухаються бабусю і шанують.
– Я вже така старая, – журиться. – То ж то, люди, які літа…
Хоч скаржиться, що старість дає про себе знати і здоров’я вже не те, проте любить гарно поїсти і може на свято випити – ні, не вина, а сто грамів міцної самогонки! І навіть ще читає без окулярів!
– Нашо новиї? Нема за що купляти. Вмру, а вони зостануться, – жартує.
У хаті живуть… бджоли
– Ви прожили так трудно. Чи щасливі? – цікавиться Євген Хотимчук.
– Я думаю, що Господь мені дає довгий вік, бо я так тяжко робила і роблю. І недоспала, – розмірковує Павліна Прокопівна. – Була завше здорова, хоть і в біді. А другеє, життя мені дає те, що в нас під хатою є пчоли. Там, де я сплю, у люхту влетів рій. Вони вилітають, інші – прилітають. І так вже 17 літ! Вокно, плінтуса щильні, все одно пчола пробереться і літає по хаті. О-о, і кусали, чом ні? В голову лізе, заплутається у волоссі. Читала в газеті, що один чоловік строїться і хоче купити рій та впустити до хати, бо то полєзно…
А ще Павліна Прокопівна, виявляється, з роду довгожителів. Її рідним сестрам минуло одній 85, другій – 78. А свою матір бабуся вже пережила – ненька померла у 94.
Подарунки від «Вісника+К»
Ну, звісно ж, не могли ми свою найстаршу читачку лишити без гостинців. Шеф-редактор Євген Хотимчук подарував свої книжки, які вийшли цього року. Бабуся з цікавістю взяла їх до рук і стала гортати сторінка за сторінкою:
– Інтересні книжечки, – каже, і повільно, ніби по складах, читає: – «Женила сина Катерина», «Рідна мати моя», «Калиновий щем», «Полишучка». Автор – зас-лу-же-ний жур-на-ліст Євген Хотимчук.
– То я, – засміявся шеф-редактор. – Це вам книжки, а ще копійчина, щоб купили собі окуляри. І ще довго живіть та читайте «Вісник», журнал «Люди і долі», книжки.
– Спасібо вам, дай Боже здоров’я! А ви думаєте, я буду довго жити? – жартує бабуся.
– До ста літ!
– А шо вже тут зосталося? – сміється. – Як Бог розпорядиться, так і буде!
Ми пообіцяли приїхати до тітки Павліни на сторіччя.
Олена ПАВЛЮК
Дій активно! Живи позитивно!
Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!