Руслан КАШАЮК на виставці своїх картин
Волинь

Мову і життя айдарівцю з Волині повернули малювання та кохання

4 серпня 2019, 10:57
0
0
Сподобалось?
0

Портрети бойових побратимів і волонтерів, ікони, написані на склі і вишиті бісером, ветерана добровольчого батальйону «Айдар» Руслана Кашаюка добре знають не лише на Волині. Його виставка була представлена навіть у стінах Верховної Ради. Робить він це не заради грошей і слави, а якщо і продає якісь свої роботи, то щоб виручені кошти віддати тим, кому вони потрібніші. Його зболена, але просвітлена душа миттєво відгукується на людський біль. І коли дивишся на цього мужнього бороданя, дивуєшся, скільки у ньому світла і доброти, що струменять з кожної його роботи.

З монастиря пішов на війну

До війни лучанин Руслан їздив на заробітки. Через загострене почуття справедливості його життя не завжди складалося рівно. Були періоди відчаю і зневіри. Саме вони на якомусь етапі привели чоловіка у монастир, звідки й почалося його духовне самопізнання. Два роки ніс послух в обителі в Криму. Через деякий час Руслану сказали: «Ти не будеш тут. Не твоє це». Так і сталося. Він повернувся додому, і вчасно, бо в родину прийшла біда, тож була потрібна його чоловіча допомога та підтримка.

– На Майдан теж пішли через своє загострене почуття справедливості?

– Безперечно. Хоч поїхав уже в січні, так обставини сімейні склалися. Але встиг у всіх гарячих точках побувати і свою порцію осколка отримати. Після Майдану повернувся додому 26 лютого. Ще побув би у столиці, якби Юлька на колясці на сцену не випливла, коли над Києвом лунало «Гей, плине кача…» Це мене розірвало геть…

Та вивітритися дух Майдану з нього вже не міг. Руслан вступив у волинську самооборону, їздив на чергування і патрулювання. Мама плакала: «Синку, ти ще не навоювався?» Це вона не тому казала, що вдома щось було не зроблено. Просто бачила, що з її дитиною відбувається. А потім почалася війна. Руслан став з дня на день чекати повістки.

– Бачу, що нічого не буде, тож почав шукати добробати, придивлятися. І тут «Айдар» організувався. Першим туди пішов мій побратим, з яким пройшов весь Майдан, Льоня Курдильчук. Я б теж з ним поїхав, але не знав, як сказати вдома рідним. І коли сестра з племінниками поїхала на відпочинок, я таки зробив офіційно повістку і поставив маму перед фактом: їду на війну. Вона тільки гірко посміхнулася: «Що, вибігав?» «Айдар» уже мав тоді великі втрати, і серед наших волинян теж. Загинув Рустам Хамраєв, з яким був добре знайомий ще до війни. Декого з хлопців і не знав. Але у мене таке відчуття, що знаю їх краще, ніж будь-хто. Бо всі вони у мене тут, у серці. Звідси серія портретів «Айдар» і народилася. Дивуюся, коли мене називають художником, бо ці роботи – не витвір мистецтва, це історія. Боявся, щоб пам’ять про моїх побратимів-айдарівців не зникла…

Завдяки іконам бійці вціліли

– Згадую Хрящувате: ми вже взяли цей населений пункт, і нас «утюжили» з усіх стволів. Наша група з десяти чоловік тримала оборону. І в перший же день у спаленому будинку я знайшов дві ікони: Богоматір Семистрільну, прострілену осколком, і святого Миколая. Я виніс їх і поставив на підвіконня на вулиці. І зі всієї групи тоді під обстрілами у нас не загинув жоден боєць. Тільки командир взводу був поранений, але це сталося в іншому місці. Я бачив очі хлопців, коли вони вилазили з-під обстрілів живі і неушкоджені, адже там просто неможливо було вижити!

22 серпня 2014-го Руслан Кашаюк отримав важку контузію. Вибухова хвиля вдарила його головою об бетон і накрила 120-кілограмовою брилою. Та, підлікувавши контузію, через кілька місяців він знову поїхав на передову. Цього разу довго воювати не довелося, бо травма не забарилася про себе нагадати: головні болі були нестерпними, став втрачати мову, згодом почалися провали в пам’яті. Окремі епізоди не те що стерлися, а мозок їх просто заблокував. Хоча, може, це й на краще.

Дружина – Божий дарунок

Повернули мову і жагу до життя малювання та кохання. Хоча Руслан ніколи раніше не тримав пензля в руках і не любив малювати, бо весь час займався спортом. Ще коли у госпіталі лежав, почав оздоблювати маленькі ікони бісером, якісь орнаменти робив, щоб подарувати волонтерам, аби хоч якось віддячити за їхню невтомну роботу і допомогу. А потім потрапив у руки відомої волинської художниці Тетяни Мялковської та психолога Олени Звєрєвої, які займаються реабілітацією ветеранів АТО.

– Дякую Богу, що послав мені таких людей. Щось розгледіли вони в мені, – каже Руслан Кашаюк. – Майбутня дружина Вікторія взялася опікуватися мною, заявивши: «Я твій особистий волонтер». Вона виходила мене, без неї мене б не було. Це справді Божий дарунок. Пізніше у «Фейс­буку» побачив оголошення про набір у школу іконопису при Українському католицькому університеті. Тепер ще навчаюся в інституті мистецтв у нашому Східноєвропейському університеті.

Сьогодні чоловік робить те, що може. Пише картини й ікони, часом продає їх, аби на виручені гроші допомагати побратимам, їхнім сім’ям, онкохворим діткам. А ще Руслан разом з волинськими капеланами опікується Центром лікування нейротравм при Рівненському госпіталі, де проходять реабілітацію наші військові. І вчить їх неслухняними хворими пальцями тримати пензлик і писати ікони. Бо дуже хоче, щоб і їхні душі змили із себе тягар війни та просвітліли. Як просвітліла його душа…

Ніна РОМАНЮК

Дій активно! Живи позитивно!

Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися