Священник уперше зустрівся з рідним батьком з Волині за кілька годин до його смерті
Волинь

Священник уперше зустрівся з рідним батьком з Волині за кілька годин до його смерті

10 серпня, 08:39
652
0
0
Сподобалось?
0

 Гірко перед кончиною через свій гріх молодості каявся волинянин Сергій Боярчук. Бо по чужих людях виріс і став поважною людиною його рідний син Петро, якого батько не бачив ні разу в житті! Хлопець прийшов до батька, коли той уже лежав на передсмертному одрі… Прийшов, щоб простити.

Відрікся від вагітної коханої

Його сповідь перед сином розтягнулася майже на тридцять літ. Скільки води втекло за той час, скільки всього було прожито.

У голові не раз зринала юнацька любов. І Ліда, яку тоді, здавалося, кохав понад усе на світі. Як бриніло її щире зізнання, що носить під серцем маля! А він? Не хлюпнула ця радість через край його серця… Кажуть, вагався, як правильно зробити. Бо мама підштовхувала, аби за дружину Сергій взяв іншу. І він невдовзі пішов до шлюбу з Людою.

– Я зараз буду плакати, – промовила Людмила Боярчук, коли ми її розшукали, аби розпитати про це. – То така драматична історія. Якби можна було все те розказати, описати, то і книжки не хватило б.

Жінка кличе мене за собою в іншу кімнату. Бере з шафи весільне фото, що стоїть на видноті.

– Отакі ми були молоді та гарні, – схлипує. – А гляньте, яка я стала. Сірожи давно вже нема… А синуньо його, синуньо-то який! Ставний, добрий. Людина…

Людмила БОЯРЧУК показує фото, де вона з чоловіком у молоді літа

Будували хату з надмогильних плит

Жінка дістає з шухляди інші старі фотографії. Показуючи їх, розповідає про своє з чоловіком життя. Про двох діток, яких спільно нажили – доньку Таню та сина Вадима. Про те, що із задуманого в молодості збулося і в чому має розчарування, про власні переживання та хвилювання, пов’язані з родиною.

Згадує Людмила, як вона прийшла жити у стару хатину до свекрів. Каже, їй стало не по собі, як дізналася, що дід при зведенні фундаменту використовував… надмогильні плити зі старого католицького кладовища. Та де мала жити, поки своєї домівки молоді не мали? Бідкається, що, може, з тим пов’язано чимало нещасть, які пізніше звалилися на її родину.

Жінка розповідає моторошні речі. Не криється, що якось її донечка маленькою гралася надворі чиїмось черепом, знайденим в усипальниці. Пізніше її друг, з яким бавилася чужими останками, безслідно зник – його доля досі невідома. Кров у жилах холоне від тих зізнань. А які ж важкі випробування випали на долю самої Тані! Її донечка не раз опинялася на межі життя і смерті, сина кликав на той світ померлий родич, та й сама вона теж якось мало не загинула… Брат Тані став заглядати у чарку. Наче щось містичне, недобре старалося взяти гору і вершити долю сім’ї.

– А про Сергієвого сина вдома не згадували? Не цікавилися його долею, не думали до себе забрати? – відверто запитую.

– Не говорили про це, – щиро відповідає Людмила. – Хоча я добре знала про чоловікову давню любов, яка була до мене. І чула, що від тих почуттів народився хлопчик і що його мама Ліда з пологового не забирала. Але де він опинився, як далі склалася його доля, нам довгий час було невідомо.

Назвали немовля на честь святих, в день пам’яті яких народився

Надворі пахла ягодами середина літа. Наближалося свято Петра і Павла, а Ліді – час народжувати. Дівчина почувалася такою зрадженою і розбитою, що, певно, не раз поставало питання: чи треба далі жити? Ось уже й малюк голосним плачем сповістив про свою появу. А сумніви, страх наростали. Врешті мама написала відмову від немовляти.

Нарекли новонародженого хлопчика Петром, а по батькові Павловичем – на честь святих, в день пам’яті яких з’явився на світ. Швидко знайшлася старша бездітна жінка, яка оформила всі документи на всиновлення. І поїхав маленький Петрусь до названої мами.

Жінці вже було 45, своєї сім’ї не мала. Зате в серці зібрала стільки тепла і любові, що хотіла їх комусь подарувати. Тож малюка, якого принесла у згорточку в хату, леліяла до нестями. Боялася лиш за одне: аби хто не розкрив синові правди. І, як страшний сон, уявляла, як Петро кидає її та йде жити до тієї, що його народила.

А люди таки нашептали дитині, що мама – несправжня. Хоча відчуття, що щось ненька приховує, переслідували хлопчика змалку. Мав внутрішні переживання, запитання, з якими і йшов до Бога.

– Коли я був у першому класі, мене наш священник покликав у вівтар. А вже у вісім років я твердо знав, що сам стану священником, – розповідає отець Петро.

Сьогодні він очолює велику парафію і є прикладом для багатьох. Тоді ж був малим школяриком, котрий прагнув знайти душевну рівновагу та смирення, аби бути угодним Богові.

Женила сина – й віддала Богові душу

– Моя мама була дуже акуратною жінкою, все у неї було в порядку. І документи лежали, як слід, в одному місці, – згадує священник. – Пам’ятаю, коли мені було років десять, хотів переконатися, чи то правда, що я нерідний, і знайшов усі папери по моєму всиновленню. Прочитав їх та акуратно поклав на місце.

– Невже ви втрималися від розмови з ненькою? – запитую.

– Втримався. Бо розумів, що це дуже її хвилює і може підкосити здоров’я. Вона ще довго навіть не здогадувалася про те, що я знаю. Сама зважилася на цю розмову, коли мені вже виповнилося двадцять, – зізнається чоловік.

Як важко неньці давалися слова! Серце вискакувало з грудей, плуталася від хвилювання мова. Та жінка знаходила сили і продовжувала своє зізнання. Її слова перепліталися зі сльозами й терзали Петрову душу. Врешті син неньку спинив:

– Мамо, не хвилюйтеся, я давно все знаю…

Жінка від несподіванки нічого не могла хлопцеві відповісти. Лише сльози градом котилися по її щоках. Здавалося, от і все – кінець. Та Петро маму обійняв і заспокоїв:

– Не переживайте, все буде добре.

І більше до цієї теми не поверталися. Та після того жінка недовго прожила. Тільки женила сина – розбив її інсульт. Відмучилася і померла.

Тепер має дві сестри та брата

Спливали роки. Захворів Сергій Боярчук.

– Півтора року провів він у ліжку. Якось приїхала його відвідати сестра, – розповідає Людмила. – І розказала мені, де зараз Сірожин син живе, як його звати. Бо все про нього знала. Я й кажу чоловікові: «У тебе син дорослий є. Треба з ним поспілкуватися». Він дав згоду. Ми з дочкою взнали телефона і подзвонили нашому Пєті.

Приїхав до батька Петро не сам, а з дружиною. Застав тата геть немічним. Закрилися в кімнаті удвох і довго віч-на-віч балакали. Увечері Петро поїхав, а на старечих вустах його батька так і застигло: «Прости». Бо за кілька годин після цієї зустрічі чоловіка не стало.

Повернувся отець Петро і сам відспівав покійного тата! Поховав його з усіма почестями, як належить священникові та сину.

І тепер він не цурається брата та сестри по батьковій лінії. А ще, зізнається, знайшов сестру по мамі.

– І маму? – перепитую.

– Вона сама мене знайшла, – каже він. – Приїхала до нас, ми зустрілися, просила пробачення. Я їй відповів, що ні на кого образи не тримаю, на неї в тому числі. Бо то життя. Хоча досі у цій історії мені не все відомо. Знаю, що народжувала мене мама під іменем своєї рідної сестри. Але чому?

– Підтримуєте з новими родичами стосунки? – цікавлюся.

– Стараюся, – щиро відповідає.

Наталія КРАВЧУК


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися