«Ви не можете у нас працювати, бо ваш батько – судимий», – сказали Богдану Калюху кадровики районного відділку міліції у 1995 році. Богдану Івановичу не вистачило слів – тато Іван Калюх і мама Євдокія Гуцуляк були засуджені радянською владою за те, що хотіли бачити Україну вільною! І тепер у незалежній українській державі їхньому сину відмовляли у роботі, а він був пожежним!
Тричі на суді відмовлялася від свідчень
Богдан Калюх був справжнім сином своїх батьків, не звик пасувати перед труднощами. Рішення прийняв миттєво – тата потрібно реабілітувати.
– Я читав справи своїх батьків. Татову, дуже тоненьку. І мамину, яка заледве вміщалася в руку, – в очах цього солідного чоловіка й досі прихований біль. – Тато мав дуже велику родину. У нього було 12 братів і сестер. Вони жили у великій хаті на хуторі біля Хотешова. А в 1944 році це була столиця УПА. Вступив туди і мій 22-річний тато. Два його брати також у повстанцях були. Після вишколу отримав псевдо Лищинюк. Його призначили у Ратнівський відділ зв’язку їздовим. Тато більше по господарству був, допомагав продукти заготовляти. На початку весни 1944 року ще з двома хлопцями у Хотешівському лісі попав в облаву енкаведистів. Один повстанець почав відстрілюватися, і його вбили. Тата ж з другим товаришем арештували, забрали у Луцьку тюрму, де тримали до осені. Дали 10 років таборів. Відсидів від дзвінка до дзвінка. Діда з бабою на Сибір не вивезли тільки тому, що один з їхніх синів служив у Червоній Армії, дійшов до Берліна, де й загинув.
Мама Богдана Івановича Євдокія Михайлівна (в дівоцтві Гуцуляк) родом з Худіївців Борщівського району Тернопільщини. Його жителі були патріотами, багато з них вступили в лави УПА. Та знайшлися і зрадники, які донесли, що 20-річна Євдокія Гуцуляк і станична по селу Марія – це одна й та ж дівчина. Дев’ять місяців Євдокію катували у Чортківській тюрмі! Дев’ять місяців побоїв, допитів, знущань. Її виводили на так званий розстріл, серед зими голою закопували у сніг, проводили всілякі провокації. Звірства були люті. І все для того, щоб дівчина написала зізнання.
– Вони не мали ніяких доказів проти мами, жодного свідчення. Тому потрібно було, щоб вона сама у всьому зізналася, – розповідає сьогодні син Євдокії Гуцуляк. – Вона й признавалася. Тричі. А потім тричі на суді від своїх свідчень відмовлялася, і все починалося знову. Щоб ви розуміли, що таке Чортківська тюрма, я тільки одне скажу – тих виродків-беріївців, які працювали у ті роки, розстріляли під час хрущовської відлиги. Вони були справжніми відморозками. Мамі дали 10 літ рішенням трійки МДБ.
Так в один і той самий час в далекій північній Інті опинилися хлопець з Хотешова і дівчина з Худіївців. Довгий час вони й не знали один про одного. Адже Іван відбував покарання у таборі, а Євдокія – на лісоповалі. І коли чоловік, зціпивши зуби, мовчки ніс свій хрест, дівчина писала лист за листом до самої Москви: «За що її покарали? Де докази?»
Напередодні 1956 року Євдокію Гуцуляк реабілітували. Вона стала вільною птахою і могла летіти додому, до своєї річечки, лісу, родини. Та не полетіла. Бо вже тоді зустріла поліського парубка Івана. Молоді люди палко покохали один одного, мріяли одружитися. Та Іван, навіть відсидівши 10 літ, не міг нікуди їхати з далекої Півночі ще п’ять років. А потім не мав права жити у західних областях України. Так і залишилися Євдокія з Іваном Калюхом в Інті. Тут у них народився син Богдан.
Замість себе на північ послала начальника міліції Каменя
У пам’яті Богдана Івановича назавжди залишилися найбільш яскраві фрагменти їхнього життя в Інті.
– На стіні у нас завжди висів портрет Шевченка, розмовляли вдома тільки українською. У школі, садочку, звісно, була російська. Поруч жило багато родин з України. Ми всі дружили. На свята разом збиралися. На Різдво колядки співали, Паску святили. Тут же і священники сиділи. Ще пам’ятаю листи, які приходили з Америки від маминої подруги, та відкритки-вітання з Тернопільщини.
Ці листівки нині зберігаються у Камінь-Каширському музеї – з портретом Шевченка, зображенням Матері Божої, святкуванням Різдва... Це просто неймовірно. Богдан Іванович усміхається і каже, що, швидше за все, це було підпільне видавництво. У 1968 році родині Калюхів дозволили переїхати в Україну. Скільки ж то було радості! Жити вирішили на малій батьківщині тата – у Камені-Каширському. На той час з його великої родини залишилися тільки мама і одна сестра. Першими приїхали Євдокія із сином, Іван залишився стаж допрацьовувати. Та коли жінка прийшла до місцевого начальника міліції просити про прописку, той розізлився: мовляв, ще нам тут бандерівців не вистачає, і пожбурив її паспорта.
– Мама у мене була пробивною жінкою, не розгубилася – і відразу в Москву написала, що такий-то не поважає радянський паспорт, кидається цим святим документом. Цього начальника не розстріляли, не той час був, але покарали – відправили в Інту простим дільничним, – усміхається Богдан Іванович.
З півночі привезли найцінніше – портрет Шевченка
Так родина Калюхів почала будуватися у Камені. Серед нехитрих пожитків, привезених з півночі, – портрет Кобзаря. Сьогодні він теж зберігається в музеї, де його працівники називають «репресований Шевченко». Хата Калюхів тепер стоїть майже у центрі міста, а у ті часи тут було болото, води по коліна. Та хіба їм звикати до труднощів?
– Мама підгледіла у прибалтів, як ті на даху прибудови у вигляді зубів робили. Вийшов один більший зуб посередині і два менших – збоку, як український герб. Весь Камінь тоді ходив дивитися! – з усмішкою пригадує Богдан Іванович. – Люди шепотілися: «Приїхали бандерівці з Інти і тризуб на хаті зробили!» Звісно, їх викликали куди слід, провели розмову, і в результаті два зуби замурували.
Євдокію Михайлівну після цього сусіди інакше як бандерівкою не називали. А вона ходила і все примовляла: «Щоб ви не казали, а Україна рано чи пізно стане незалежною». Така була у неї сильна віра! У 1991-му сусіди тільки дивувалися: «Як вона знала, що Союз розпадеться?» Євдокія Калюх не дожила до проголошення незалежності лише декілька місяців.
– Активіст місцевого Руху Заблоцький приніс у нашу хату синьо-жовтий прапор – мама його в руках ще встигла потримати… А тато на рік раніше помер, – з болем згадує Богдан Іванович.
Івана Лукашевича Калюха на псевдо Лищинюк реабілітували лише у 1995 році, посмертно.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!