Не лише у рідному селі Видраниця, а й мало не у всій Ратнівщині, Хуану Жучок знають всі. І не лише через її незвичне ім’я (хоча односельчани давно вже охрестили її Фанею), а й через її яскраву, важку та цікаву історію життя. Настільки цікаву, що ця жінка стала прототипом книги про непросту долю українських поліщуків у далекому Парагваї, яку ще у 2013 році написав заслужений журналіст України, на жаль, уже покійний Ігор Чуб. Видання отримало назву «Іларія. Ілюзія».
Цю жінку можна слухати вічно. Її запал, тембр голосу і навіть міміка дивним чином прихиляють до себе. Та й вона може говорити невпинно. Її розповідь важко втиснути в статтю, тому зупинимось лише на деяких деталях з життя цієї направду дивовижної жінки, яка, до речі, у свої 71 виглядає на добрий десяток молодшою.
Від тюрми рятувалися втечею в Парагвай
Повернулася Хуана Жучок з родиною на Волинь 63 роки тому. Її батькам довелося скитатися по світу через заядлі комуністичні переконання і приналежність до партії. Саме через донос від «доброзичливців» на батька Хуани – Севастяна Назарука, родина мусила рятуватися від тюрми втечею. Йшов 1939 рік. Тоді на Волині була польська гміна.
Непроста доля чекала українських поліщуків і в Парагваї, бо доводилося клято працювати, аби стати на ноги в чужій стороні. Поїхали Назаруки туди з трьома дітьми, там у них народилися ще п’ятеро. Серед них і Хуана – у 1948 році.
– Нас поселили майже серед лісу. Дали нам 20 гектарів землі, і ми її обробляли. Переважно сіяли пшеницю і садили бавовну. Бабовна була дорогою, тож батьки трохи розкрутилися. Були в нас і коні, і корови. Звели ми великий будинок. Навіть самі парагвайці у нас працювали. Батько їм добре платив. Вони ж особливо не заморочувалися, жили в хатах, накритих очеретом. І їм так було добре, – продовжує Хуана Жучок.
Уже з п’яти років вона зі своїми братиками та сестричками долучилася до сімейної справи – збирала бавовну. Тоді, як зазначає наша героїня, хто працював, той і жив заможно. Президентом Парагваю на той час був відомий диктатор Альфредо Стресснер. Комуністи, серед яких були і переселенці, і самі парагвайці, задумали здійснити державний переворот і скинути його. Однак їм це не вдалося, і, аби уникнути покарання, усім довелося тікати. Родина Хуани навіть продати нічого не встигла – так і лишили там свої пожитки: будинок, худобу. Подалися до Аргентини. Батько Хуани влаштувався працювати на фабрику до німця. Фактично з фермера став простим робочим. Німець дуже прихильно ставився до працьовитого і старанного українця, навіть пообіцяв звести йому дім, адже жила родина тоді в квартирі, типу гуртожитку, від посольства. Тут Хуана пішла у школу – в перший клас. Але так його і не закінчила, бо сім’я вирішила повернулися на Україну, яка на той час вийшла з-під влади Польщі. Також у Америці Хуана з братиками і сестрами постійно ходили на курси української, – батьки не хотіли, аби діти забули рідну мову.
– Пригадую, як ми жили у Парагваї, там було багато білорусів, українців, росіян, але ми всі жили дружно, як одна сім’я. Там ніхто не пиячив. Усі збиралися після робочого дня і пили чай. Його засипали у спеціальний посуд, туди вставлялася трубочка, заливали окріп, посуд пускали по кругу, кожен пив, і всі розмовляли. Там хоч і спека, всі після важкого робочого дня так релаксували. Ми навіть снігу ніколи не бачили там. Перший раз побачили сніг в Італії, як поверталися на Волинь. Тато з нас жартував: «Подивіться, діти, скільки вати. Ми там збирали, а вона тут просто так лежить». Ми повибігали, схопили цю «вату» у руки. А вона – холодна чомусь. Понапихали собі снігу у кишені, а він розтанув. Це така дивина для нас була, – продовжує розповідь наша героїня.
Волинь зустріла разючою бідністю
Шоком для дітей стало і саме повернення у село. Їх тут зустріли руїни та накриті соломою хати. Приїхали у хату до батькового брата, той накрив гостям стола, з чого мав: жовте сало, квашена капуста, самогонка. Малі американці тільки головами хитали, мовляв, не будемо такого їсти. Мама тоді дістала з сумки ковбасу, яку взяла з собою в дорогу, і розділила між дітьми. За кордоном вони звикли їсти досхочу м’яса, а тут довелося перебиватися, чим є. Подивилися діти на це – і в плач. Та давай благати батьків їхати назад – за кордон…
Запам’ятався Хуані і перший навчальний день у сільській школі. Прийшла додому вся роздратована і невдоволено промовила: «Мамо, я більше не піду до цих індіанців». На запитання матері, що сталося, мала почала розповідати, що діти її щупають, обдивляються, хапають за ґудзики (ґудзиків тоді ніхто і не бачив, були такі собі дерев’яні штукенції замість них), а її лакові туфельки гладять руками, не даючи їй ступити і кроку. Наче вона з іншої планети. Але вчилася Хуана прекрасно. Уже з першого класу виконувала задачі за четвертий клас, вільно читала, єдине – трішки проблематично було з мовою. Але була відмінницею.
З пенсії примусово вираховують 30 відсотків на авто, якого не існує
Тепер 71-річна Хуана Жучок тільки згадує про своє заморське життя. На Волині вона в 21 вийшла заміж, народила четверо діток, нині має дев’ять онуків і двоє правнуків. В молодості дуже мріяла стати журналісткою, але довелося доглядати хвору матір, а потім чоловік не пустив – бо ревнував дуже. Його Хуана Жучок згадує з великою теплотою і любов’ю. Каже, що дуже хорошою він був людиною, вона його одного все життя любила. А помер він від раку шлунка. Важко пережила жінка цю втрату, але, що поробиш, життя продовжується. І разом з тим, несе багато і негативних моментів. Приміром: жінка вже другий рік виплачує кредит на авто, яке ніколи не купувала і навіть в очі не бачила. З пенсії примусово вираховують 30%! Куди тільки жінка не зверталася, все марно. У виконавчій їй сказали, що все законно. Так і продовжує жінка з мізерної пенсії віддавати гроші…
А в цей час її найменший син Валентин – на передовій. Пішов туди ще з початку війни. Хуана дуже переживає за нього і постійно просить в Бога для нього охорони. Її онучка, а його племінниця – намалювала його портрет. Вийшло вдало, бо вона вчиться на художницю в Луцьку. Цей портрет мати постійно пригортає до грудей, обмиває слізьми, коли ніхто не бачить, і тихенько промовляє: «Сину, тільки повернися живий!»
На фото: Хуана Жучок із портретом сина-атовця, донькою (зліва) і онуками
– Мене дуже тягне душею повернутися на ті землі Парагваю, де я народилася. Хочеться просто подивитися, згадати все, пережити. Але тільки не жити там, ні в якому разі! Мій дім тут – в Україні, тут і спочину, – каже Хуана.
А поки спогади про минуле життя оживають, коли вона бере до рук «Іларію, Ілюзію». Там усе описано в деталях, там живі картини з її минулого. «Щораз, як перечитую, і ридаю, і сміюся», – завершує наша героїня.
А на очах – знову сльози…
Ірина Бура
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!