Мама чекає своїх синів
Волинь

На Волині матір п’ять років шукає своїх синів

8 вересня 2019, 13:30
0
0
Сподобалось?
0

5 вересня 2014 року – ще одна скорботна дата в українському календарі.

Цього дня на трасі між Металістом і Щастям Луганської області біля Веселої Гори у підлу засідку, влаштовану російськими націоналістами з групи «Русичі», спочатку потрапила група «айдарівців», а потім і бійці 80-ї десантної бригади. Це був страшний бій. Загинуло 35 наших воїнів. Багато з них прийняли мученицьку смерть. Росіяни добивали поранених, розрізали животи, спалювали тіла загиблих. Це дуже ускладнило упізнання хлопців. Досі зниклими безвісти вважаються до двох десятків осіб. Рідні не знають, молитися за упокій їхніх душ чи ставити свічки за здоров’я. Серед них брати Володимир і Дмитро Хомяки з Луцька.   

Мама-росіянка виховала патріотів України

Володя і Діма були звичайними хлопчиськами з луцької багатоповерхівки. Відрізняло їх хіба те, що росли у дуже великій сім’ї, де виховувалося семеро дітей. А тому не до пустощів було: закінчили дев’ять класів, училище – і на роботу. Володя був будівельником, Діма – кухарем. Їздили у Київ, Москву. Володя мріяв відкрити візу та податися на заробітки до Голландії. Та в Україні розпочався Майдан, і обидва брати Хомяки були там у 20-х числах січня 2014-го. Саме тоді почала свій лік «Небесна сотня».

– Володя у мене спокійний, розважливий, високого зросту, – з любов’ю гладить фото і розповідає про своїх синів мама Катя. – А Діма – коренастий, шустрий. Вони ніби доповнювали один одного. Завжди були разом. Пам’ятаю, як хлопци з Майдану приїхали закіптюжені, брудні… Коли спитала, що там, сказали, що все добре. Потім почула, як Володя розповідав старшому брату, що від нього пластикові кулі відлітали. По них там стріляли... Але того дня Господь їх уберіг. 

У пані Катерини, здається, вже немає сліз. Вона їх усі виплакала за ці довгі п’ять років, поки шукає своїх синів. В очах у мами тільки невгамовний біль. Вона говорить про своїх кровинок як про живих. За весь час розмови ніколи не вимовила слова «були». Вони у неї «є». Сама корінна росіянка, родом з Пермського краю, вона виховала дітей справжніми українцями. Розказує, що багато читала про історію нашої держави, тож дуже добре знає і шанує. Доля так повернула, що пані Катерина наприкінці травня 2014 року їздила у Росію хоронити тата. Більше місяця вона гостювала у родичів і ніде, каже, слово «війна» там не звучало. Хоча жінка вже знала про Волноваху.

– Казали про хлопчика, якого у Слов’янську розіп’яли. А про сім’ю пастора – ні звуку. Я вже потім дізналася про звірства так званих «опалченцев». А ще якось по телевізору вловила фразу «Україна – штучна держава». Здивувалася: мова є, історія є, люди є, а чого ж держава штучна?

Діма і Володя Хомяки з побратимами на передовій

Про те, що із синами біда, дізналась з Інтернету

Коли ж Катерина Олександрівна приїхала до Луцька, чоловік ошелешив її новиною – Володя з Дімою йдуть воювати.

– Звісно, я стала їх вмовляти: «Куди ж ви йдете? Туди повинні йти ті, кого вчили, а ви ж навіть в армії не служили, бо були комісовані по здоров’ю!» Та куди там! Один сказав, що ми не хочемо жити так, як ви, а другий додав: «А хто, як не ми?» Переконати їх вже було неможливо. У кінці липня вони приєдналися до «Айдару». Володя отримав позивний «Терміт», а Діма – «Паразіт».

Того літа Володі було 24 роки, а Дімі – 20. Далі були дзвінки. Не так часто, як би того хотілося. Але рідні завжди знали, де хлопці і що з ними. Вдома були впевнені, що вони прикриють один одного в бою, один за одного горою стоять. І від цього ставало легше.  А побувати ж їм довелося у справжнісінькому пеклі. Два тижні вони були в оточенні під Хрящуватою. Проти них стояли десантники з Псковської дивізії. Їх обстрілювали у Щасті. Вони заходили у Луганськ. У ті дні Катерина Олександрівна майже не дивилася телевізор. Вона слухала своє серце.

– Сиджу якось у подружки, кажу: «Зараз Володя подзвонить». І точно, дзвінок, піднімаю – а то син: «Мам, повернулися із завдання, йдемо митися і спати».

Тільки от 5 вересня, у п’ятницю, серце мами не віщувало ніякої біди. Вона довго балакала із синами напередодні ввечері.  А о сьомій ранку хлопці несподівано подзвонили і попередили, що деякий час з ними не буде зв’язку, бо йдуть на завдання. І мама чекала. Вона не помічала того, що сусіди і знайомі якось дивно поводяться, бояться поглянути їй у вічі. Адже про той бій 5 вересня вже гула вся країна. Тоді підрозділ «айдарівців» потрапив у підлу засідку. Наші бійці побачили жовто-синій прапор, що майорів на блокпосту, і привіталися «Слава Україні!» «Героям слава!» – почули у відповідь і розслабилися. А далі їх стали поливати свинцем з кулеметів та автоматів, зав’язався бій. На допомогу мчали бійці 80-ки, але й вони потрапили у пастку. Тоді, за лічені години до першого перемир’я, на небо відлетіло до сорока душ українських воїнів. 

– Я тільки у понеділок в Інтернеті прочитала, що загинули два брати-«айдарівці» з Волині. Почала дзвонити, обривати телефони... Всі мовчали… – біль і досі стоїть в очах у мами. 

На упізнання тіл на Луганщину рідні Катерину Олександрівну не пустили. На неї було неможливо дивитися. Жінка почорніла від горя. Вона місяць нічого не бачила і не чула. Навіть не заходила у кухню варити їсти для своєї величенької сімейки. У морг на упізнання поїхав зять. Володі і Діми він там не бачив.

«Я заберу тільки своїх синів, чужих не буду»

5 вересня українці потрапили у засідку не просто до ворогів, а до нелюдів. Її влаштувала диверсійна група російських спецслужб «Русичі» під керівництвом неофашиста Мільчакова. Троє діб «айдарівці» домовлялися про те, щоб їм повернули тіла загиблих побратимів. Бойовики погодились віддати усіх 38 загиблих наших воїнів, які ще лежали у полі. За ними їздили медпрацівник батальйону Тетяна Борисенко, «мама Таня», та священник Володимир Місечко. Встигли вивезти лише кілька тіл, які віддали рідним і поховали за християнським звичаєм. Серед них – лучани Андрій Атаманчук і Олег Вишневський. Потім же нелюди медсестру та священника взяли у полон, а над тілами українських воїнів познущалися – понівечили і спалили. Впізнати їх було вже неможливо. Тому взяли ДНК на експертизу і поховали у сосновому лісі під Старобільськом як невідомих.

– Після бою так звані бойовики виклали в мережу відео, на якому серед поранених та загиблих українських воїнів є боєць з паспортом Дмитра Хомяка. Там тіло лежало, обличчя я не бачила, але одразу сказала, що то Діма. Мати ж впізнає свого сина! Я не бачила, що він був мертвим. Була на тому кладовищі у Старобільську. Нічого всередині не йокнуло. Думаєте, якби там лежали мої хлопци, я б цього не відчула? – з відчаєм запитує Катерина Олександрівна. 

За ці п’ять років їй стільки разів казали: «Ми знайшли тіла ваших синів». А вона скрупульозно вивчає документи і не вірить.

– У мене є фото тіл з номерами 245 і 250 з того кладовища, які мені хотіли підсунути як Володю і Діму. Відмінні знаки були у молодшого – дві родимки на спині. У старшого – ніяких. Але по фото щось зрозуміти було неможливо, все чорне. Їх же ховали у мішках у спеку. За тілобудовою вони не підходять, по зубах – теж. У 2015 році на Старобільському кладовищі піднімали ці тіла. Я дізналася про це випадково. Робили експертизу. Виявилося, що 245-те тіло, яке нібито належало одному з моїх синів, це лучанин Сергій Грибков. Я тоді слідчому сказала, що мені нічого підтасовувати не треба. Своїх синів я заберу, а чужих не буду. На цей момент збігів по ДНК немає.

Катерина Олександрівна п’ять років невтомно оббиває пороги кабінетів високих чиновників. Вона пройшла бойовим шляхом своїх синів у Щасті. Їздила на зустріч до покійного екс-ватажка ДНР Захарченка, спілкується з волонтерами і бійцями, які вийшли з полону.

– Ніхто з них не бачив там моїх, – із сумом каже жінка. – Але це нічого не значить. Паспорти ж і Володі, і Діми я бачила в Інтернеті. А потім ще з’явилася фотографія Діми. Тут у нього такої не було. Їх не бачили мертвими, тому для мене вони живі.  

Катерина Олександрівна не носить чорного одягу. Сини приходять до мами у снах. 

– Володька якось приснився, питаю: «Коли вже додому?» «Мам, я прийду раніше, а Діма потім». «Ні, – кажу, – вдвох пішли, вдвох маєте повернутися».

Родина Хомяків живе у трикімнатній квартирі луцької панельки. Тут завжди повно народу. Товчуться буквально один в одного на голові. Живуть небагато. Але ніхто навіть думки не допускає впізнати якесь «тіло» і отримати від держави понад мільйон 200 тисяч гривень, пільги. 

Вони продовжують шукати Володю і Діму. І вірять, що знайдуть їх живими.

Наталка СЛЮСАР

P.S. Напередодні п’ятої річниці бою під Веселою Горою стало відомо, що збіглася експертиза ДНК по «айдарівцю» Олександру Білоусу, підполковнику УДО. Досі він вважався зниклим безвісти і був похований під Старобільськом як невідомий герой. На момент загибелі йому виповнилося 37 років.


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися