Надія приїхала у село Стара Гута Старовижівського району після закінчення Горохівського радгоспу-технікуму. Молоденька зоотехнічка припала до душі одразу двом хлопцям: Петрові Томчуку та Василеві Сташуку. Романтичне дівоче серце обрало жвавого та говіркого Петра, який працював водієм у місцевому колгоспі. Хлопець так гарно залицявся до Наді, що дуже швидко молодята відсвяткували весілля. Василь же надовго залишився холостякувати. Якби ж то знала вона, через що доведеться пройти, поки знайде омріяне щастя
Через опромінення чоловіка не могла народити здорових немовлят
На час їхнього одруження родина Петра Томчука вже зводила новий будинок. Попри те, що в ньому ще не встигли вкласти підлогу, молодята поселилися у новій хаті. Надія Василівна згадує, як всі необхідні меблі стояли прямісінько на піску, що слугував господарям долівкою. Закінчувати будівництво дому довелося вже разом. Та це не лякало, бо поміж подружжям були любов та злагода.
А майже через два роки після весілля, у лютому 1981-го, у пари народився первісток, якого назвали Андрійком.
– Та прожив наш синочок лише одинадцять місяців, – розповідає, не приховуючи сліз, пані Надія. – Зовні виглядав здоровеньким, але часто хворів, а тут ще й запалення легень підхопив. Думали, що саме ця хвороба забрала в нас синочка. Якби ж то знали, у чому причина…
Похоронивши первістка, жінка довго оплакувала його, а перед очима постійно стояла картина сумної процесії, що рухалася на околицю Старої Гути, де знайшов вічний спочинок їхній Андрійко і куди бігала майже щодня. Втім, у 1983 році Господь подарував Наді та Петру дівчинку. За приємними клопотами біля доньки старалася знайти бодай малесенький спокій після пережитого горя.
– Та коли Ларисоньці виповнилося п’ять місяців, помітила: щастя моє не таке вже й безхмарне, – каже жінка. – Дитинка перестала тримати голівку, її тільце зробилося ватяним. Словом, через півтора року після народження довелося хоронити й донечку.
Не могла й припустити, що таке горе повториться знову і знову. У Луцьку та Львові лікарі, обстеживши пару, запевняли, що сім’я може мати здорових спадкоємців. Втім наступна, третя їхня дитина, донечка Наталя, прожила рівно рік і три місяці. Як і попередні малюки, вона не розмовляла, не ставала на ніжки.
– Правду я довідалася, коли ми поїхали на обстеження у Київ, – каже Надія Василівна. – Лікарка відіслала Петра нібито за чимось у реєстратуру, а мені наодинці, щоб він не чув, сказала: «Ви можете народити здорових дітей, але не з цим чоловіком. Він отримав високу дозу опромінення, тому не може мати хорошого потомства. Діти народжуватимуться, але вижити не зможуть».
Вбита горем жінка поверталася додому, жодним словом не обмовившись про причину хворобливості їхніх дітей. Не могла вона ранити свого коханого, бо знала, як боляче Петро переносить родинну трагедію. А скільки йому довелося пережити, коли служив у ракетних військах на строковій службі в Сибіру! Чоловік не любив цієї теми та завжди запевняв, що перебував у радіаційній хмарі захищеним, у спеціальному костюмі. Втім, видно, не настільки, щоб вберегти власне здоров’я.
Петро дуже хотів дітей, тому наполіг на четвертій вагітності дружини. У 1994 році Надія народила Миколку. Але з часом у хлопчика почали з’являтися такі ж тривожні симптоми, як і в попередніх трьох діток. Незабаром чоловік зліг і сам. Відмовляло серце. Помирав він на руках у дружини. Петру було лише сорок років.
– Я тебе дуже кохаю, – останні слова важко йому давалися. – Не залишайся самотньою, шукай людину, з якою будеш щасливою, – просив Надію.
На похороні прибита горем жінка голосила і рвала на голові волосся. Ледве втихомирили. Дивилася на світ заплаканими очима. Серце обливалося кров’ю. Дякувати добрим сусідам, вибрали біля хати картоплю, прикопали її на зиму. А коли отямилася, вбивала себе фізичною роботою: у колгоспі льон стелила, буряки чистила, вдома, окрім картоплі, садила величезну плантацію полуниці, щоб тільки рідше у хату навідуватися.
– А тут мене ще й свекруха не злюбила, звинувачуючи в тому, що не вберегла чоловіка, не народила йому здорових дітей, – тремтячим голосом розповідає Надія Василівна. – Не могла проста сільська жінка зрозуміти, що Петра вбила радіація. Доходило до того, що свекруха не пускала мене до хати. Лише чоловіків брат Василь міг вступитися, та жив він далеко від Старої Гути. Коли з четвертою дитиною я поверталася з лікарні додому, не зустрів ніхто. Несла з автобуса на руках додому Миколку після запалення легень і сльозами вмивалася. Через два місяці після смерті чоловіка похоронила й сина, який прожив трохи більше року.
Приїхала Надіїна мати, хотіла забрати доньку до себе в село Жиричі Ратнівського району, та вона відмовилася, бо як би тоді навідувалася до чоловіка та померлих діток на кладовище? Це ж далеко, не наїздишся.
В очах розвиднилося, коли вдруге вийшла заміж
Згодом до жінки почав свататися колишній претендент на її руку в молодості – Василь Сташук. Несміливий колись, він набрався таки рішучості і запропонував Надії одружитися, бо до того часу жодного разу не одягав на руку обручки. Він був упевнений, що поруч з ним зболена душа коханої віднайде нарешті спокій та щастя. І жінка погодилася, бо не могла більше залишатися в одній хаті зі свекрухою.
Їй тоді було 37 років, Василеві – 38.Не взяла із собою нічого, окрім посагу, котрий дала мати, віддаючи заміж. Оселилися вони на краю села, поблизу лісу, подалі від першої свекрухи. Тут у Надії й справді почалося інше життя. Василь, оточивши дружину любов’ю та шанобливим ставленням, відігрів її душу. Разом вони вже 22 роки. Жінка народила двох здорових вродливих та розумних дітей. Синові Павлові нині 21 рік, він навчається на плиточника-облицювальника, вміє заробити копійку і став хорошим помічником для батьків, бо утримують Сташуки чималеньке господарство, однієї лише картоплі садять 65 соток. Донечці Анні на Різдво виповниться двадцять. Вона закінчила педагогічний коледж, працює вчителькою початкових класів у Володимирі-Волинському, здобуває вищу освіту заочно.
– Як вперше завагітніла у другому шлюбі, була страшенно налякана: а раптом усе повториться? Тому, не гаючи часу, поїхала в райцентр на прийом до лікаря-гінеколога, – згадує Надія Сташук. – Микола Горщар мене заспокоїв, підтримав. Він і перші, й другі пологи у мене приймав. Далі усе склалося якнайліпше.
Уже стали дорослими Надіїні та Василеві діти. Немає в живих її колишньої свекрухи, через яку чимало горя зазнала жінка. Але Надя не ображається на неї.
– Ми зустрілися зі свекрухою під час виборів на дільниці, – виливає душу Надія Василівна. – Старенька підійшла першою і почала просити у мене вибачення і врешті-решт погодилася, що моєї провини ні в чому немає і саме радіація вбила Петра. Хіба я могла їй не пробачити? Давно простила. Коли ж свекруха відчула, що її земне життя добігає кінця, то вимолила поховати біля чотирьох померлих онуків, моїх діток. Так і спочиває там з миром, а я молюся за її упокій.
Кажуть, рани гояться потихеньку, але шрами від них залишаються на серці назавжди, по них можна читати все життя людини. На серці Надії Сташук багато таких шрамів, але жінка знаходить у собі сили, щоб дарувати своїм рідним любов і турботу, адже саме вони повернули її до нового життя, де спізнала жіноче щастя.
Наталія ЛЕГКА
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!