Село Хотешів Камінь-Каширського району називають другою столицею УПА (перша – урочище «Вовчак», що в Турійському районі). З одного боку оточене непрохідним болотом, з іншого – лісом, воно було недосяжне для німців. У навколишніх лісах активно діяли три сотні, які входили в курінь Павла Климука (псевдо Назар-Крига), а також загін «Озеро». Хотешів та прилеглі села у ті часи повстанці називали територією «вільної України».
Клялися на вірність Україніна могилі Шевченка
У сьогоднішньому Хотешові про ті звитяжні роки нагадує символічна могила Тараса Шевченка (її насипали у 1943-му і складали біля неї присягу на вірність Україні повстанці), могили упівців, пам’ятна дошка на приміщенні сільської ради про те, що тут у роки війни діяла старшинська школа. А також знак на місці стоянки УПА-Північ.
Старожилів, які б пам’ятали, як це було, уже не залишилося. Добре, що свого часу вчитель історії місцевої школи Василь Шуйчик зібрав свідчення і написав книжку про минуле Хотешова. Нам пощастило, і коли були в селі, то застали там Василя Федоровича. Він уже декілька років переважно живе в дочки у Києві.
– На початку війни багато хотешівців записалися до лав української поліції. Наприкінці 1942 року вони перейшли у підпілля до лісу. Першим був Петро Маковецький, член ОУН, комендант української поліції у Хотешові, – розповідає Василь Шуйчик. – Саме він та священник Олександр Білецький (він був хорунжим в армії УНР) стали організаторами УПА у місцевих краях. Наприкінці 1942 року сформували і першу боївку. До неї пішли місцеві чоловіки, добровольці, які служили в українській допоміжній поліції. «Вовчок» зв’язався з центральним проводом ОУН-УПА, а ті прислали інструкторів та вищих командирів, які й стали викладачами у підстаршинській школі у Хотешові. Тут готували чотових і ройових. Зимували повстанці здебільшого по своїх хатах, а на літо проходили вишкіл.
Подумати тільки, буквально за два десятки кілометрів від Каменя-Каширського, де стояв гарнізон німців, у лісі в урочищі Зарічки розміщувалася величезна господарська частина повстанців. Тут були склади зброї, пекарня, млин, ремонтні майстерні, кухня, м’ясний, ковбасний та аптечний склади.
Старожили згадували, як хлопці ходили строєм і співали «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» або ж «Довго спала Україна, довго чорний ворон спав». Панувало неймовірне піднесення! У сусідньому Котуші одного дня провели військовий парад. З округи зібрали всіх чоловіків призовного віку. Їм розповіли про ідеї, за які бореться УПА, накрили святковий стіл. А потім записували бажаючих повоювати за Україну. Таких було чимало. УПА-Північ боролася як з німцями, так і з червоними партизанами загону Федорова.
Тиждень до Хотешова звозили добро, відбите у німців
Уже оповита легендами історія про те, як на Спаса, 19 серпня 1943 року, повстанці відбили у німців Камінь-Каширський. На той час це містечко було базою для нападів на навколишні села. Ті події детально описав хорунжий УПА Мрія. За організацію операції взявся командир загону «Озеро» УПА Рудий (Юрій Стельмащук). Він стягнув курінь Назара (Павла Климука), сотні Лисого (Івана Климчака) та Кубіка (Тихона Зінчука). Група з 30 повстанців вночі непомітно увійшла в місто, зняла постових і розділилася на три частини: одна зайняла німецькі окопи, друга оточила будинок з поліцаями, третя заскочила в приміщення, де були шуцполіцаї. Почався бій. Німці, втративши до сорока чоловік вбитими, відступили. В руках українських вояків опинилися значні трофеї – 20 тисяч боєприпасів, 9 кулеметів, понад 100 пістолетів, 16 друкарських машинок, 11 верхових коней із сідлами, 7 мотоциклів, легкова машина, 6 тисяч штук білизни, 600 центнерів солі, 500 центнерів борошна, 80 центнерів цукру та багато іншого. 14 німців узяли в полон і допитали, а після зізнання у вбивстві людей у Кортелісах розстріляли. Майже тиждень сотня підвід возила на склади Хотешова майно, зброю, продовольство.
– Щоб худоба (корови, свині) не дісталася німцям, наші хлопці пригнали її у Хотешів і пороздавали місцевим людям. Наказували: користуйтеся, але коли нам треба буде, то ми прийдемо і заберемо, – розповідає Василь Шуйчик. – Німці ж жорстоко відомстили за Камінь-Каширський. Доїхати до Хотешова вони не могли, то прилетіли з-під Ковеля декілька літаків і почали скидати бомби. Усі будинки коло річки згоріли, добре, що люди не загинули. З того часу упівці не надто з німцями займалися – не хотіли, щоб потім вони місцевим мстилися.
У нього стріляли, а він хрестився
Сказати, хто був більшим ворогом упівців у хотешівських лісах – німці чи червоні партизани Федорова, важко. Коли перші боялися в округу навіть потикатися, то другі влаштовували тут підлі засідки.
А від злочину, який скоїв партизан Василь Наумік, уродженець сусідньої Видерти, мурашки по шкірі. На другий десь Пасхи, 26 квітня 1943 року, коли у церкві закінчувалася святкова літургія, він зухвало в’їхав на коні у храм Божий і двічі вистрілив в отця Олександра Білецького. Про цей день детально розповіла Катерина Свиридюк. У 43-му їй було шістнадцять літ і вона дружила з дочками священника. «Того дня я з мамою збиралася до церкви. Але загаялася. А коли вийшла на вулицю, то почула біля церкви крики. Ми налякалися, кинулися тікати аж за річку. Думали, може, село прийшли палити, бо чули про Кортеліси спалені. А коли побачили, що все стихло, повернулися додому і дізналися від людей, що вбили батюшку. Згубник в’їхав конем у церкву і скомандував усім лягати на підлогу, а сам вистрілив у священника. Отець Олександр ще забіг у ризницю і намагався зняти одяг, але вже не зміг. Скільки здужав, хрестився». У той день Олександру Білецькому виповнилося 40 років. Цинізму червоних вбивць не було меж. Після страшного злочину вони увірвалися до матушки Неоніли в хату і кинули їй в обличчя: «Ну, матушка, можешь выходить замуж второй раз, мы убили твоего мужа».
Того ж дня червоні партизани пограбували магазин, декількох селян, спалили гміну та школу.
У 1943 році федорівці влаштували засідку, в яку потрапили лікар Євген Каранович разом з медсестрою Марією. Вони були з чотирма охоронцями. Цими людьми дуже дорожили, адже лікар проводив практично у польових умовах надскладні операції, врятував не одну сотню життів. Та в тому бою сили були надто нерівними. Хотешівці урочисто поховали їх на цвинтарі біля церкви. Могилу доглядали навіть при радянській владі, на ній встановлено пам’ятну дошку.
По-різному складалася доля мужніх хлопців з поліських сіл, які стали на захист своєї землі після приходу Червоної армії. Багато з них поклали голови у боях з військами НКВС. 4 квітня 1945 року останній бій прийняла найкраща сотня УПА на Поліссі під командуванням уродженця Річиці Ратнівського району Івана Кобця (Мазепи). Це був, по суті, тодішній спецназ. Хлопці здійснювали рейди навіть у сусідню Білорусь. А загинули в бою з оперативно-військовою групою НКВС у селі Грива (за іншою версією – Гута-Камінська) у Камінь-Каширському районі.
– Якось я розговорився з нині покійним Іваном Адамовичем Свиридюком. Він був зв’язковим, їздив на зустріч до Шухевича. Зайшов одного разу у свою хату переночувати – а тут облава. Всіх чоловіків забирали в Червону армію і відправляли на фронт. Звідти він повернувся орденоносцем, і його не чіпали, – розповів Василь Шуйчик.
Не всім так пощастило. Багатьох вбили, а ще більше відправляли у сибірські табори, на каторжні роботи. Потім цим людям забороняли жити у рідних краях. Тому розкидало хотешівських патріотів по всьому колишньому Радянському Союзу.
Останнього повстанця біля Хотешова спіймали аж у 1952 році. Це Михайло Маковецький на псевдо Джумко. Про ці події через багато літ розповіла його зв’язкова Марія Бублій, яка осіла у Краснодарському краї. Маковецький з іще одним повстанцем Прачем (псевдо Дільбака) зайшли переночувати в одну з хат. Її господиня напоїла чоловіків молоком зі снодійним. Дільбака від цього зілля помер одразу, а Джумко виявився хлопцем міцним – вижив і потрапив до рук НКВС. За кілька днів арештували і Марію Бублій, яка працювала санітаркою у Хотешівській лікарні. Їх повезли у Луцьку тюрму. Від того, що розповіла Марія, кров холоне. Молоду дівчину тримали посеред зими голою в камері. «А там, як в морозильнику, холодно. Зверху на голову вода капає, по стінах тече. Як лід. І не вистояти, і до стіни не притулишся. Мені ноги мліють, тіло від холоду задубіло, а не ворухнутися. Отакий Святвечір мені влаштували», – згадувала жінка. Потім знову були допити. Її били, душили хусткою, але вона ні в чому не зізнавалася. Судили Марію Бублій разом з Михайлом Маковецьким. Військовий трибунал засудив Джумка до розстрілу, а Марії дали 25 років каторги. В архівах є дані, що Маковецького розстріляли у луцькій тюрмі 2 липня 1952 року.
Правда, як розповів голова Хотешівської сільської ради Володимир Маковецький, люди у селі казали, що Джумка тоді не вбили, а відправили на каторгу. І десь у 70-ті він приїжджав до Хотешова.
Багато таємниць воїнів УПА-Північ ми навряд чи дізнаємось. Їх забрали із собою у вічність ті, хто у важкий час став на захист країни і йшов у бій зі словами «Вітчизні ти будь вірний до загину, нам Україна вища понад все».
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!