Надія все частіше згадує мить, як ставала на рушничок щастя зі своїм Віталієм. Він присягався їй у коханні, ніжно шепочучи слова любові й обіцянку завжди бути поруч – і в радості, і в горі. І слова свого не зрадив. Навіть коли мова зайшла про його життя, не вагаючись, віддав хворій коханій… нирку. Бо така у них любов – справжня, одна на двох.
Що батькам нерідна, дочка дізналася у 9 класі
Скільки Надія Федорова себе пам’ятає, стільки має проблеми з нирками. Каже, в дитинстві їй ставили діагноз «хронічний пієлонефрит». Ох і промучилася тоді з її здоров’ям мама. А ще ж менший син Михасик підростав. У клопотах – городи-господарка-діти – й минало їхнє з батьком життя. Одне тішило: дочка із сином підростали добрі, люблячі, чуйні і працьовиті.
Надя згадує шкільні роки. Якось у школі почула: «Ти матері нерідна».
– Та я не повірила, що ви! Навіть думка у голові не засіла, що то може бути правда, – щиро розповідає Надія. – Хіба мало що і про кого в нас люди говорять?
Її життя далі плинуло, як звичайно. Аж поки одного разу додому не прийшла секретар сільради.
– Вона сказала мамі написати заяву на якусь допомогу. А мене попросила вийти з кімнати. Я тоді вчилася у 9 класі. Мені стало цікаво, що то у них за таємниці? І коли мама пішла проводжати гостю, я забігла в кімнату і знайшла там папірець. А в ньому – слова, які досі боялася сказати вголос ненька, – згадує жінка.
Читати знайомий почерк було нескладно. У записці йшлося: «Я, Зінаїда Пальчук, взяла двох сиріт Надію і Михайла…» У душі наче все перевернулося. Надя враз згадала давню розмову з мамою. Коли та, ніби вдаючи гру, розпитувала, як би донечка вчинила, коли б дізналася, що батькам нерідна. Як тоді гнівалася, мовляв, що це за дурне запитання? Все ж відповіла: «А яка різниця, хто народив? Головне – хто виглядів, виховав». Тепер уже знала напевне: мама Зіна по крові їй нерідна. Та тепло її серця було для неї найціннішим, найдорожчим.
Хвороба дала про себе знати під час вагітності
Шокуючою новиною дівчинка найперше поділилася з молодшим братом. Та Михайло був категоричним: «Це наша мама!» В душі Наді вирували незрозумілі почуття. Врешті вона зважилася на непросту розмову з ненькою.
Мама Зіна злякано дивилася на дочку. Погляд видавав німе запитання: «Чи ти лишишся зі мною, доцю?» Надя вловила його і, обійнявши жінку, запевнила: «Ви що думали, що я вас покину? Ну де ж таке могло б бути, мамо?» І на душі Зінаїді Михайлівні стало легше. Бо таємниця, яку намагалася втримати за сімома замками, теж давно спокою не давала. Вона розповіла, як довго прожила з чоловіком у парі, та все не могла завагітніти, як обоє, порадившись, наважилися привезти собі з Луцька, з Будинку маляти, донечку Надію. Мала тоді всього чотири рочки. А потім ще поїхали у сиротинець за синочком. Батьки такі були щасливі, що дім нарешті наповнився дитячим щебетом! І ніколи в житті про це не пошкодували.
Аж тут жених у Наді з’явився. Вона саме вчилася на швачку у Нововолинську. Молоденька ще зовсім була, вісімнадцять літ мала. Віталій був на шість років старший, працював у фірмі, що займалася пам’ятниками. І запропонував Наді руку та серце.
– Не відмовляли вас батьки від шлюбу? – запитую.
– Що ви! Навпаки, раділи. А як я завагітніла, мама від мене не відходила, все казала, що мені треба більше відпочивати, дуже берегла, – усміхається.
Першою народилася донечка Каріна. Потім жінка завагітніла Богданчиком. З 35-го тижня у неї почали погано працювати нирки. Надю направили на обстеження до Києва. Там їй провели певні маніпуляції і рекомендували робити кесарів розтин у Луцьку. І хоч надія на повернення до нормального життя після народження сина з’явилася, все ж досить швидко хвороба дала про себе знати. Вона стрімко прогресувала. Що все так погано, жінка дізналася під час планового медогляду, коли її брали на роботу. Адже особливо Надю ще нічого не турбувало, біду показали результати аналізів.
Кровна мати запросила ДНК-експертизу
– Богданчик мій йшов у перший клас, а я лягала на гемодіаліз, – із сумом в очах згадує той момент Надя. – Ще тоді не розуміла, наскільки все це серйозно. Думала, трохи почистять кров – і минеться, обійдуся без тих процедур. Та шляху назад не було.
Коли в обласній лікарні Луцька їй ставили в руку фістулу (для проходження діалізу), Надя задумалася над тим, що настав час їй знайти своїх кровних родичів. Як завжди, поряд був коханий чоловік. Вона попросила Віталія поїхати з нею у дитбудинок. Наді дали адресу жінки, яка давним-давно її покинула.
Та зустріч вийшла досить напруженою. Коли Надя розповідає про мить, коли незнайомка назвалася Танею – справжньою мамою, в її очах не бачу іскри радості, запаленої тією зустріччю. Зовсім скоро я зрозумію, чому. Бо ті одкровення, на які наважилася Надя, шокують…
– Ми говорили про різне, аж раптом мама каже: «У мене є сумніви, що ти моя дочка. Давай зробимо ДНК-експертизу». Я була здивована, але погодилася. Єдине, попросила, щоб ми поїхали здавати аналіз не в Луцьку, бо там у неї могли бути знайомі. І ми подалися до Львова, – зізнається.
Невдовзі стали відомі результати генетичної експертизи. ДНК-аналіз засвідчив: Тетяна та Надія рідні! Дочка раділа, хоч сумнівів у тому й не мала. А мама? Її фраза ще раз болюче різонула по доньчиному серцю: «Ти ж мене все одно не заставиш себе любити»…
Можливо, жінка сказала не дослівно це, та Надя саме так її фразу сприйняла. Біль обпікав груди...
Наталія КРАВЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!