Одного хлопця чекала з армії, через другого скалічилася, а третій заміж взяв
Марія Савчук із села Тоболи Камінь-Каширського району, або, як її лагідно кличуть, Маруся, вже 20 років працює соціальним працівником, доглядає немічних і хворих. «От про кого вам треба написати у «Віснику»! - відразу спохопилися жіночки у сільраді. - Якби хто інший мав таку долю, вже б давно руки опустив, а вона не здається - просто молодець!»
Збили, бо одягнула чужий плащ
Їх у матері було четверо. Тато помер ще 34-річним, раптово: ліг почитати газету, і більше не прокинувся. Тож Марусине дитинство було важке. Після десятого класу ризикнула - поїхала слідом за дівчатами вчитися у кулінарному училищі аж на Луганщину. Рік промчав швидко, влітку студенток направили на практику у піонерський табір.
- Там, у Біловодську, мене попримітив один хлопець з місцевих - Іван, - розказує Марія Леонтіївна. - Став упадати за мною, а я ж тоді чекала хлопця з армії, тож віднікувалася від його залицянь. Вночі мені наснився дуже поганий сон, я прокинулася з передчуттям - щось станеться, бути біді. Але що то молодість - через годину й забула. Згодом чую від дівчат: «Марусю, твій залицяльник знову прийшов!» Ну, думаю, а от сьогодні таки вийду до нього, накажу, щоб більше не ходив і не діймав. Перед виходом подруга попросила мої штани, натомість дала мені свій плащ (так постійно «гардеробом» мінялися). У ньому я і вискочила за ворота, де стояв Іванко. Ми встигли перекинутися лише кількома фразами, як почули ревіння машини, а далі - темрява.
Основний удар вантажівки, яка чомусь звернула з дороги і поїхала просто на них, прийняла на себе 18-річна Марія. І, певно, пережила клінічну смерть, бо в місцевій райлікарні у понівеченому тілі дівчини не знайшли ознак життя і залишили накритий простирадлом «труп» у одній із комірчин - так треба за протоколом. Якби не один лікар, була б їй дорога у трупарню. Він потім зізнався дівчині, що, здаючи зміну, його ніби якась невидима сила потягнула туди, у ту комірчину. Вирішив оглянути тіло востаннє - і... засік пульс. А вже далі наробив ґвалту: дівчину стали реанімувати, перевезли в операційну.
Марія опритомніла лише через кілька місяців. Черепно-мозкова травма, переломи хребта, стегна, тазу... Простіше кажучи, на ній не було живого місця. І поки Марія видряпувалася з пазурів смерті, почався суд над водієм вантажівки. Він каявся і казав, що просто хотів пожартувати, «налякати парочку», але не впорався з керуванням. Потім розкрилася і більш конкретна причина «жартів»: ревнощі. Водій виявився тим кавалером-невдахою, якому напередодні Марійчина подруга дала відкоша. Упізнавши знайомий плащ, який на свою біду одягла Марійка, хлопець розлютився і повів машину просто на молодих людей. Суд присудив йому шість років колонії, проте він звільнився звідти раніше, аніж виписалася з лікарні його жертва...
На своєму весіллі - без нареченого
Марія Савчук пролежала у лікарнях три роки! Майже рік часу чекала, поки лікарі дадуть дозвіл на її транспортування додому на Волинь. Перевозили її по пояс у гіпсі потягом і відразу «поселили» ще на два роки у Луцьку міську лікарню. Важко навіть уявити, що пережила за цей час молода дівчина! Ні сісти, ні повернутися бодай на бік - лише на спині. Витримала 12 операцій (з останньої витягали буквально з того світу - серце не витримувало), одну тільки ногу ламали і складали у різних місцях дев'ять разів! До фізичних страждань додалися й душевні.
- Ой, натерпілася тоді! Бувало, що й просила - та відріжте вже її, не можу терпіти цей біль, - зізнається Марія Леонтіївна. - Але лікар, а це був нині вже покійний Анатолій Тихонович Вдовцов, усе повторював, що я обов'язково ходитиму. Так і сталося: повернулася я додому на двох милицях. І хоч мені наказували глядіти себе, я не могла сидіти, склавши руки. З тими милицями і поралася, і корову доїла, і свиням їсти носила. А скільки разів падала, ой-йой!.. Та ще й, от дурне, не хтіла, щоб мені інвалідність давали! Соромно було признатися, що я така молода - й інвалід!
- А за кого ж зі своїх кавалерів Ви заміж вийшли? - цікавлюся.
- Отой Іван, який потрапив в аварію разом зі мною, виписався через три місяці. І знову став приходити у лікарню до мене. Але я злилася, бо вважала, що стала калікою через нього. Згодом дочекалася, хоч і на лікарняному ліжку, свого хлопця з армії. Він став провідувати, але сяде поряд, а в самого одна мова: про аварію. Випоминає і випоминає: і чого це мене збили з тим хлопцем, і навіщо я до нього виходила? То я одного дня не витримала, та й кажу: «Знаєш, Толя, ти мені ще ніхто, а вже звинувачуєш. А що буде, як одружимося? Зі світу, певно, зведеш!» Він забрався і пішов. Отак я залишилася одна і, чесно кажучи, вже на собі хрест поставила. Але ні! Доля розпорядилася інакше - я зі своїм чоловіком ані дня під вишнями не стояла, як-то хлопець з дівчиною зустрічаються. Якось, серед будня-полудня відкриваються двері в хату, заходить хлопець. Приглядаюся - із сусіднього села, на кілька років старший. Ми ніколи і не дружили з ним. А Іван почав розпитувати, як моє здоров'я, що поробляю, які плани. Я так здивувалася цій мові, що візьми і ляпни: «Наче заміж мене збираєшся брати, так розпитуєш?!» А він тоді - хап мою руку: «Так, виходь за мене заміж... Я тебе давно люблю, ще як ти в десятий клас ходила. З того часу і стоїш перед очима». І лише тоді я згадала, як він після армії зустрів мене і питає: «У який клас ходиш?» - «В десятий», - кажу. А він: «Овва, пошті дівка!» Не побоявся ані мого каліцтва, ані чуток у селі про бездітність, про те, що лисою залишуся. Сказав, що то все «єрунда» і не за те кохають.
Швидко й весілля вирішили зробити. Правда, перший день я просиділа без нареченого і його найближчої рідні. Напередодні сталася у його сестри біда: раптово просто у хаті, в розпал весільних приготувань, вона народила мертву дитину. І у день нашого весілля немовля ховали. А от уже на другий день я нарешті одягнула фату...
Невістка вигадала собі... лейкемію
Марія Савчук не втомлюється хвалити свого чоловіка. Усі 28 років, відколи живуть, відчуває від нього лише підтримку і повагу. Завжди допомагав, підвозив, навіть коли влаштувалася соціальним працівником, встигав свою роботу зробити і її. У подружжя народилося троє дітей: два сини і дочка.
- Нелегко вони мені давалися, - каже Марія Леонтіївна. - За всіма трьома у мене віднімалися ноги, і я лежала паралізована. Що вже виплакала-вимолила. І чоловік мій бідний теж натерпівся. Поки при мені - то тримається і шкодує, заспокоює, а як сам - сяде десь тихенько і плаче. Але, слава Богу, все минуло. Поганенько, але ж ходжу. Дітей виростили, на ноги поставили, оженили усіх. А п'ять років тому наше життя поділилося на «до і після»...
І Марія Леонтіївна ковтає непрохані сльози, збирається із силами. Кажуть, найважча ноша на землі - це труна з власною дитиною. На жаль, Савчукам такий вантаж довелося нести.
- Наш син Ігор одружився у... 16 літ, - тремтячим голосом розповідає Марія Леонтіївна. - Трапилася з ним така любов, про яку кажуть, що один раз у житті буває. Він її побачив ще на першому дзвонику, коли приїхав вчитися в училищі після дев'ятого класу. І пропав - йому стала потрібна тільки вона. Ледве минуло 16, як сказав, що буде женитися. Скільки ми з батьком вмовляли, просили не спішити хоча б, пожити на віру. Але дівчина була на кілька років старшою і наполягала лише на весіллі. Син повторював, що у світ за нею піде, так любить. І ми змирилися. Взяли дозвіл через суд на його одруження, відгуляли весілля на 300 людей, повінчали - все як годиться. Молодята перебралися жити у Маневичі, зняли там житло. Невістка народила дитину, син влаштувався на роботу. А потім - жахлива новина: важко захворіла невістка, у неї лейкемія, рак крові! У мене волосся дибки ставало, коли я лише думала про цю страшну хворобу. Дзвоню невістці, прошу: давай я з тобою поїду в лікарню, хоч чимось поможу. Це ж як погано після тих хіміотерапій робиться! Невістка - категорично проти: «Я сама, мені нічого не потрібно, лише дайте гроші». Син влаштувався ще на одну роботу, малого віддали на догляд свасі, а ми стягуємося з останніх сил - кожного тижня то тисячу треба, то півтори, то дві. Минає час, чуємо, що «хвороба прогресує», а невістка і не худне, і не лисіє... Капатися ходить у поліклініку, і все під ніч, нібито до знайомої медсестри. От вірите, дивуюся, а все одно ще нічого не розумію, ніби щось мені пороблено. Якби не сусіди їхні, то не знаю, коли б це все розкрилося. «Ви ж скажіть своєму сину, нехай жінку самою не лишає», - шепочуть нам. А потім призналися, що невістка водиться з чоловіками, гуляє. І ніякої лейкемії у неї немає - то «запалення хитрощів» називається, щоб гроші тягнути та по барах-ресторанах-базарах у Луцьку тинятися! І таки правду казали, обман розкрився - підловив син її на гарячому. Ігор нам подзвонив 7 березня, повідомив про розлучення. Сказав, що вже зняв інше житло, завтра лише забере свої речі зі старої квартири. А рано-вранці 8 березня жахливий дзвінок - повісився... Якщо чесно, ми й досі не можемо відійти від трагедії. Коли приїхали туди, всі навкруги повторювали нам, що його задушили. Та й сам Ігор не виглядав як вішальник: обличчя спокійне, не синє, язик не вивалився. Знайшли його сидячим, нога на ногу, із закрученим навколо шиї поясом. Мовляв, отак сидячи і повісився. Мав синяки від ударів, шия та груди всі подерті і руки застигли, вчепившись у пасок на горлі. Так, ніби його ззаду душили, а він намагався той пасок зняти... Виявилося, що свої речі він пішов забирати у той же вечір. І там знову застав уже колишню дружину не одну. Певно, спалахнув від злості. Сусіди чули крики і бійку, міліцію навіть викликали. А на ранок його знайшли повішеним. Принаймні так каже невістка. Ми пробували щось розворушити, просили міліцію викликати її на допит, але потім відійшли. Знаєте, у неї ж залишився наш онук. А якщо вона таки винна у смерті сина? Я не хочу, щоб люди скрізь казали, що баба посадила у тюрму матір свого онука. На похорон невістка так і не приїхала. Але потім щось таки з нею сталося. Не було і дня, щоб не подзвонила і не просила вибачення. Повторювала, що винна у його смерті. До 40 днів усе видзвонювала, а далі пішла своєю дорогою. Швидко вийшла заміж, виїхала в Крим, онука теж туди забрала. Інколи телефонує і каже, що «більше вона вже такого доброго чоловіка, як Ігор, не матиме».
Наостанок Марія Леонтіївна пригадала одну доленосну зустріч. Їхала вона тоді по пояс загіпсованою з Луганщини на Волинь. Сивий попутник довго дивився на нерухому дівчину, а тоді й каже: «Хочеш, розкажу про твою долю?» Марійка лиш хмикнула на теє, але чоловік заговорив - і настала черга дівчини дивуватися. Адже перед тим, як робити пророцтва, дідусь виклав усе, що сталося у її житті: і про аварію, і про переїзд з однієї лікарні в іншу, про хлопця, якого чекає з армії. А далі передбачив: «Лікуватися ти будеш ще довго, але на ноги таки станеш. І будеш ходити. Чоловіка матимеш хорошого і доброго. Він тебе вже чекає там, на батьківщині, і любить по-справжньому. За нього і вийдеш. У вас буде троє дітей, але на одному з них лежить гроб...»
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!