Кажуть, час лікує. Але це не стосується серця матері, яка втратила сина. І чим далі, тим більше воно болить. Як правило, рідних хлопців, які загинули, захищаючи Україну, у тяжкі для них дні підтримують не тільки родичі і друзі, а й громади, особливо, якщо хлопець із села. Але є й винятки. Андрій Омелянюк із села Дубове Ковельського району загинув під Старобешевим 21 серпня. Сільський голова з того часу ні разу не переступив порогу хати його матері Антоніни.
Приїхав з шабашки - потрапив на війну
Про кричущу байдужість нам розповіла волонтер Ковельського центру допомоги 51-ї ОМБР Катерина Кухаренко.
- Тоня дуже скромна людина. Вона нікого ні про що не просить. Волонтери нашого центру якось організували вечір для вдів бійців, які загинули на фронті. Запросили і Тоню. Спілкувалися, робили ляльки-мотанки. Після цього Тоня сказала: «Я думала, що вже нікому не потрібна». Ці слова так різонули по серцю. Як може мати, син якої віддав життя за Україну, бути у цій державі нікому не потрібна?!
Розповідь пані Катерини надзвичайно вразила і нас, тому поїхали у Дубове. Це велике село біля самого Ковеля. Тут багато розкішних новобудов. Мама ж героя живе в одній половині невеличкого шлакового будиночка. Іншу займає тато Андрія, з яким жінка уже давно розлучена. Зустрілися ми з нею на Ковельському хлібозаводі, де вона працює от уже 29 років.
- Це все Андрій старався, - розповіла Тоня. - Ремонт зробив, вікна поміняв, хату зверху поштукатурив. Мав літом пінопластом обкласти, щоб тепліше було. Не встиг. Зараз із каналізацією проблеми. Добре, що брат приїхав. А більше опертися вже немає на кого, - голос жінки став тремтіти, коли вона говорила про загиблого сина, адже вони були дуже близькі. - Андрій після школи почав їздити по шабашках, допомагав мені. Працював на будівництвах у Москві, Києві. А у квітні якраз вдома був. Повістку принесла людина із сільської ради серед ночі 11 квітня. Десь о пів на першу. У нас сидів ще його друг. А о шостій ранку син уже пішов.
Про військове життя Андрія їй відомо мало - не розповідав, не хотів, аби хвилювалася. Знає тільки, що із забезпеченням у них було не дуже. Люди у селі збирали гроші на бронежилети. Але Тоня від них відмовилася.
- Давали по 1 240 гривень. Я подзвонила Андрію, а він каже, що бронежилет чотири тисячі коштує: «Де ти решту візьмеш, мамо?»
Андрій числився у безвісти зниклих
Те, що сина вже немає на цьому світі, дізналася практично наступного дня після загибелі - Андрій служив у батальйоні ковельчанина Анатолія Шиліка. Тому сумна звістка рознеслася швидко.
- Андрій уже в морзі лежав, а документів на нього не було. Шилік не встиг оформити, бо сам загинув. Я хотіла їхати на схід зразу, але голова сказав, що треба чекати офіційного підтвердження, - стримуючи сльози, розповідає жінка. - Досі себе картаю, що не поїхала у перший же день. Дитина стільки часу в морзі пролежала. Загинув 21 серпня, а хоронили - 30. Якби самі не поїхали і не знайшли, ніхто би його не шукав і не віддав. Він був у документах як безвісти зниклий. Якби не волонтери, взагалі не знаю, що б робила.
Пані Антоніна каже, що ті дні пам'ятає туманно. Вдячна підприємцю, який надав мікроавтобус, щоб привезти сина додому, добрим людям, які збирали у селі допомогу, а то не знає, як би сама впоралася з цією бідою. Хотіла тільки одного - попрощатися як слід. Багато грошей витратила на бальзамування, щоб хоч на трошки відкрити труну вдома. Сільська рада виділила п'ять тисяч, але їх не вистачило навіть на поминальний обід.
Як так сталося, що матері довелося вирішувати ці питання? Невже не можна було взяти на себе організаційні клопоти? Про це запитала у сільського голови Павла Безеки. Розмова відбулася по телефону, оскільки у день, коли ми були у Дубовій, голова був у справах в Луцьку.
- Коли Антоніна їхала, я відніс їй 1 240 гривень, які вона не взяла на бронежилет. Перед тим телефонував своєму знайомому в Бердянськ, запитував, які у них ціни на похоронні приналежності. Все, як у нас - труну можна і за 700 гривень купити, - пояснив голова. - Сільська рада виділила на поховання п'ять тисяч гривень. Усі до копієчки я віддав. Люди ще по селу збирали. Але хто і скільки - не знаю, бо цим не займався. Розраховувалась за поминальний обід Тоня. А до неї я дійсно не заходив - не випадало якось. Ми призначили для цього спеціально людину - Лєну Калінчик. Вона всім опікується. Але я обов'язково і сам зайду, - пообіцяв голова. - У нашій сільський раді 21 хлопець призваний. Ми постійно допомагаємо. За весь час проведення АТО зібрали нашим бійцям допомоги майже на 40 тисяч гривень, чотири причепи продуктів відправили, проводимо ярмарки у школах, благодійні концерти. У селах, які належать до нашої сільради, скриньки стоять, щоб люди могли жертвувати на допомогу бійцям. Допомагаємо, як можемо.
Голова Дубівської сільради запевнив, що через декілька місяців усім хлопцям - учасникам АТО - будуть виділені і земельні ділянки. А у першу чергу - Антоніні. Для цього треба завершити розроблення відповідної документації на новий масив, бо наразі вільних земельних ділянок немає - Дубове ж приміське село біля Ковеля. І охочих будуватися тут вистачає.
Сьогодні можна від людей почути: сім'ям загиблих і землю дають, і гроші. Держава піклується. Чого їм ще треба? Та запитайте у матері, яка втратила сина, чи потрібні їй ті гроші і та земля, коли дитя у могилі? Іноді треба простого співчуття. Бо час не лікує. І через рік, і через десять матір, син якої загинув за Україну, треба шанувати, підтримувати і не шкодувати теплих слів та часу, потраченого, щоб їх сказати.
Наталка СЛЮСАР,
Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!