Іван Пасевич своєю смертю врятував життя двох бійцівЯк тобі на небесах, синочку?

Іван Пасевич своєю смертю врятував життя двох бійців

Волинь

Іван Пасевич із села Залізниця Любешівського району з дитинства мріяв бути військовим. Хлопчина просто захоплювався дідом - Іваном Борисовичем Ярмолюком, який воював на фронтах Великої Вітчизняної, був двічі поранений, мав нагороди, помер у 91 рік. Поруч з ним на кладовищі посеред соснового лісу спочиває вічним сном його внук Іван. 25 листопада йому мало би виповнитися 25 років. 16 серпня під селом Красне Луганської області заступник командира 3-ї роти 80-ї аеромобільної бригади старший лейтенант Іван Пасевич загинув під час обстрілу російськими «Градами». І хто знає, можливо, смертоносний снаряд випустив внук бойового побратима діда Івана...
Солдати називали Івана «Батею»
Іван Пасевич зростав у звичайній сім'ї у віддаленому поліському селі Залізниця. Незвичайним хіба було те, що родина Пасевичів жила у квартирі, а не у власному домі, як прийнято на селі. Мама Олена була завідувачкою дитячого садочка, батько Григорій спочатку працював газозварювальником у колгоспі, після його розпаду був на заробітках. Власний дім Пасевичі почали будувати, але якось не складалося: синів - Івана та Василя - потрібно було на ноги поставити, вивчити.


Нині одна із кімнат невеличкої квартири вся обставлена фотографіями Івана. Він дивиться з усіх куточків молодий, усміхнений. Мама Олена Іванівна часто перебирає знімки: от Іванко маленький, от у школу пішов, у коледж вступив, на присязі у військовій академії, от він на змаганнях з рукопашного бою (Ваня кандидат у майстри спорту), після першого стрибка з парашутом, весілля з красунею-львів'янкою Оленою, народження донечки Марії... Все немов в калейдоскопі і обірвалося в одну мить. Мама враз почорніла від горя і до сих пір не може повірити, що Івана немає на цій землі. Щодня ходить на могилу сина, міняє свічки у лампадці - не дає згаснути вогню. Вона погодилася з нами зустрітися, аби розповісти про сина. Проте як тільки почала говорити - на очах відразу з'явилися сльози.
- Я не дуже хотіла, щоб Іван ставав військовим, - тремтячим голосом почала розповідати Олена Іванівна. - Він на відмінно вчився у школі, після 9-го класу вступив до Володимир-Волинського педагогічного коледжу. Після закінчення міг піти працювати вчителем інформатики у нашу школу. Та куди там! Дід йому стільки понарозказував про війну, армію! Він просто марив військовою службою. Подав документи у Львівську академію сухопутних військ. Конкурс був дев'ять чоловік на місце. А він пройшов! Начальник академії потім сказав: «Нам такі хлопці треба». Його зразу призначили командиром взводу, по цивільному - старостою групи. Його взвод був найкращим. Ваня, якщо хтось щось не здавав, сам ходив до викладачів, просив за хлопців. Коли став командиром, то солдати його поміж собою «Батею» називали. А він же тільки на декілька років за них старший був.
- Серед інших Іван відрізнявся тим, що був прямим і чесним. А головне - вмів просити пробачення, - розповіла його класний керівник Надія Миколаївна Шумік, яка називає його «мій Ванька». - Що б не трапилося, він знаходив у собі сили вибачитися.
Після смерті Вані його товариші по службі частенько навідуються у Залізницю. Приходять на могилу, підтримують батьків, розповідають про сина. Івана поважали, бо був справедливий, добрий, вимогливий, не ховався за чужими спинами.
- У їдальні він ніколи не обідав з офіцерами, а сідав зі своїми солдатами. Казав, що їстиме те, що й вони, - згадує мама дрібниці, які багато про що говорять.
Добровільно пішов у пекло, з якого обіцяв повернутися


Саме відповідальність перед простими солдатами і змусила Івана Пасевича поїхати в кінці липня знову на схід. Хоча був на законній ротації: десантник Пасевич у зоні бойових дій з перших днів АТО, служба на сході для нього почалася 8-го березня. 3-я рота стояла під Слов'янськом, потім боронила Луганський аеропорт.
- Хлопці розказували, що сиділи в аеропорту голодні, без води. Щоб напитися, збирали дощову, - плаче мама. - А він, коли не подзвонить, каже: «У мене все добре, я на полігоні». Не хотів, щоб хвилювалася. А в липні за декілька тижнів до загибелі приїхав до нас на два дні разом зі своїми дівчатками. Уже не приховував, що вертається у те пекло. Каже: «Мамо, я тільки хлопців виведу з оточення і повернуся».
У ті літні дні десантники 80-ї аеромобільної бригади опинилися в оточенні в Луганському аеропорту.
- Він міг не їхати, - розповіла нам по телефону дружина Олена. - Адже тільки прибув на ротацію. Він мені сказав: «Там мої хлопці. Якщо з ними щось трапиться, як я буду в очі їх батькам дивитися? Мушу повернутися». Тиждень у Львові витратив на те, щоб зібрати кошти для купівлі необхідних речей для фронту. Я допомагала йому. Зібрали понад 300 тисяч гривень у друзів, знайомих, родичів, сусідів. За ці гроші купили обмундирування, каски, берци, прилади нічного бачення, радіостанції, портативні батареї, зарядки та ще багато чого, що необхідне на передовій.
Іванові вдалося вивести побратимів з оточення в аеропорту. Проте під час виконання чергового бойового завдання під Красним їх накрили Гради прямо в окопі. Тоді загинуло дев'ять львівських десантників. Іван своїм тілом як справжній командир встиг прикрити двох бійців. Один із них зараз знаходиться на лікуванні у Львівському госпіталі у дуже важкому стані, інший - лікується у Чернігові. Якщо хлопці виживуть, то значить, Іван загинув не дарма.
Прислав коханій з війни троянди
«Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання...» Ці слова Володимира Сосюри згадуються, коли слухаєш розповідь дружини Олени про свого чоловіка. Вона намагається триматися, опановувати себе, але голос видає хвилювання і біль.
Вони зустрілися, коли Іван був ще курсантом, стосунки зав'язалися одразу та такі, що й дня не могли один без одного прожити. Він завжди дарував їй квіти. Навіть з війни примудрився передати шикарний букет троянд на день народження. А ще Іван врятував життя своїй коханій: коли Олені після складних пологів треба було переливання крові, якої у пологовому не вистачало, чоловік підняв на ноги пів-Львова, але кров знайшов. Неймовірно трепетно любив Іван свою донечку Марійку. Вона ж - його маленька копія.
- В ту ніч, коли він загинув, Марійка раптом голосно-голосно заплакала, хоча зазвичай спокійно спить. Всередині щось обірвалося від того плачу доньки. Зрозуміла, що з Іваном біда трапилася, - з болем пригадує молода жінка .
Останнє СМС-повідомлення від Івана Олена пам'ятає до останньої коми. «З Божою допомогою все наладиться. Все буде добре. Вибач, що так є. Що в мене така робота - захищати... Я сам згадую, скільки ми з тобою пережили різних моментів... Ти в мене така ніжна і чутлива... а я не можу дати тобі хоч елементарної турботи... вибач... Скоро все скінчиться - і я завжди буду з вами!!!»


Найбільше він жалкував, що через цю війну не міг бачити, як підростає його донька - перший рік такий важливий в житті дитини, а він його майже пропустив через війну. Саме про Марійку найбільше переживав і під час останньої розмови з братом Василем, просив потурбуватися про донечку, немов відчував, що сам цього уже не зможе зробити. Він називав її «татин малюк».
Молодшому брату Івана Василю лишень 18 років. Він намагається не підвести брата і турбується про Марійку як може. Для того, щоб частіше її бачити, перевівся на навчання з Володимира-Волинського до Львова.
Зараз Марійці уже 10 місяців. На запитання «де татусь?» вона відразу показує на фотографію Івана. А ще вона сказала перше слово: «тато».
Мріяв збудувати церкву і спортзал у рідному селі
25 листопада у школі села Залізниця відбудеться вечір пам'яті, присвячений Івану Пасевичу, відкриють меморіальну дошку. Сільський голова Лідія Жилко сказала, що його іменем обов'язково назвуть одну із вулиць. Також депутати сільради прийняли рішення клопотатися про присвоєння Івану Пасевичу звання Героя України. На похоронах Івана командир 80-ї аеромобільної бригади полковник Копачинський сказав рідним, що зі свого боку зробив подання на присвоєння старшому лейтенанту Івану Пасевичу звання Героя України посмертно. Поки що держава ніяк не відзначила подвиг справжнього офіцера. Рідні ж не ходять, не оббивають пороги, не просять - не пасує якось. Вони хочуть по своєму вшанувати його, здійснивши Іванову мрію - побудувати церкву і спортивний зал в рідному селі.


- Я вірю, що ми з Василем і Марійкою втілимо ці мрії, - каже Олена. - Вірю, що в Залізниці незабаром буде такий спортивний зал, де всі хлопці зможуть займатися. А згодом на українській землі, в Луганській області біля села Красне, на місці, де загинули хлопці, ми обов'язково побудуємо хоча б капличку.
Наталка СЛЮСАР,
Волинська область
Фото автора

Коментарів: 1

  • Сергій, 1 БТрО
    20 листопада 2014 року, 13:38 - Відповісти
    0
    Спи спокійно, брат... Ми переможемо !!!

© «Вісник»

Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання на www.visnyk.lutsk.ua

Хочете отримувати цікаві пропозиції на свою пошту?
Вкажіть свій емейл.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!