Нещодавно до «Вісника+К» передзвонила жінка. Плачучи, вона ділилася бідою... зовсім чужих їй людей з Іваничів - Наталі та Олега Мартинів. Настільки перейнялася їхньою долею, що сльозами щодня обливається. «Заїдьте в Іваничі, спитайте будь-кого - усі в шоці. Ну, хіба ж це по совісті, щоб рідна тітка вигнала з хати дітей, одну з яких ще й несла до хреста?!» - з розпачем запитувала.
Будував син, а подарувала дочці
Виявляється, і таке в житті може бути... Не можна передати той відчай і стан Наталії Мартин, коли я розмовляла з нею. Лише два тижні тому їх з братом Олегом виселили з рідної батьківської хати. З міліцією, як годиться, і за вказівкою нового власника хати - рідної їхньої тітки, ще й хресної матері брата. У Наталки від хвилювань тремтять руки, її душать гіркі сльози, і спинити їх несила...
А починалося все просто, як у тисячах інших сімей. Бабі Катерині, оскільки вона працювала у колгоспі, дали ділянку під забудову в Іваничах. На той час, а це був 1974 рік, біля неї залишився лише син Іван, який щойно одружився. Молодий господар взявся будувати хату, а затим і всі надвірні споруди. Тут уже народилася старша дочка Івана з Лідою Наталя, через кілька років - син Олег. З бабою Катериною хоч і жили в одній хаті, але господарювали окремо.
Врешті, коли Іван пішов виробляти документи на хату, йому порадили, що дешевше і швидше все оформити на його матір. Адже саме їй надавали ділянку під забудову. Так і зробили. Хіба ж хтось тоді думав, чим це може обернутися?
- У 2004 році батька раптово розбив інсульт, і він через рік помер, - згадує Наталка. - І баба стала гнати нас з хати за будь-яку дрібницю. Дуже не любила мою маму, яка була тихою, спокійною, завжди ходила з опущеною головою. Певно, ця покірність її дратувала. Ми вже не мали права ні вікон помити, ні ремонт зробити - мовляв, це все не ваше. І врешті люди порадили нам звернутися у суд щодо виділення хоч якоїсь частки у цій хаті. Усі сусіди відгукнулися, свідчили про те, що моя мати не прийшла на все готове, що вона тут від самого початку будівництва. Але то треба було знати мою маму. Вона на тому суді місця собі не знаходила, їй було соромно! Казала: «Мені стидно перед людьми, що я стару людину соваю по судах!» І коли суддя запропонував укласти мирову угоду, вона з радістю її підписала.
Це тепер Наталка картає себе, що битву не продовжили, махнули рукою. Якби ж знаття! А так, у неї мала дитина на руках і шлюб тріщить по швах. Олег же через молодість не задумувався над тим. Та ще й мама почала хворіти - її підточував рак. Біда йшла за бідою. Тож усі пережили справжній шок, коли як сніг на голову звалилася новина: бабця подарувала все майно своїй найстаршій дочці-пенсіонерці, оформила на неї дарчу, і тепер через суд добиваються їхнього виселення! Звісно, спробували протестувати, судитися, але де там! Будь-який юрист скаже, що договір дарування оскаржити практично неможливо. Останній суд був у листопаді 2012 року. Ліда, мати Олега та Наталки, тоді була практично при смерті, і молила апеляційний суд змилуватися хоча б над її дітьми. Не виганяти їх на вулицю. Не змилувались...
«Я її власниця і я її продаю!»
- Після того останнього засідання, яке визнало нашу тітку власницею всього майна, мама померла, - голос Наталки дрижить, видно, що кожен спомин дається їй з болем. - А через місяць після неї і баба. Ми, як і годиться, провели в останню путь. На похоронах тітка при всіх сказала, що залишить хату своєму похреснику Олегу - нехай би швидше одружувався. Чесно, ми повірили і розслабилися. Але минув рік, і почалося пекло... Спочатку тітка ніби як гралася з нами. То обіцяла дозволити жити у хаті лише Олегу за умови, що він поставить бабі дорогого пам'ятника. Іншого разу попросила їй виплатити 25 тисяч доларів «відступних». Я працюю у школі вчителем молодших класів, Олег - вчитель музики. Де ми візьмемо такі гроші?! Скільки ми молили, скільки просили...
Про той день, коли їх виселяли, Наталка і говорити не може. У неї перехоплює подих, вона хапається за серце. Погоджується показати, де народилася і прожила з братом усе життя. Але опинившись біля своєї хати, яка страшно зяяла пустими вікнами без фіраночок, молода жінка починає ридати. Ні вона, ні Олег тепер навіть зайти до рідного дому не можуть - на воротах висить замок. Все це тепер продається...
Іваничівці, з ким би не стала говорити, про цю історію начувані. Жінки одразу ж заливаються сльозами: «Бомжами стали діти, залишилися без хати через тітку». Плачуть, побиваються, шкодують Наталку з Олегом, але називатися навідріз відмовляються. У газету просять не писати. В очах - страх. «Ми боїмося її прокльонів», - кажуть прямим текстом.
Усі як один стверджують, що хату будували Іван з Лідою. Вони, мовляв, були дуже роботящими людьми. З ранку до смерканку стояли раком на городі або у своїх теплицях, де вирощували розсаду. Усе стягувалися копійка до копійки. Дітей вчили, меблі купували. Казали, що то Наталці з Олегом стараються...
- Що я вам скажу, - каже одна із сусідок. - Тут був відносний спокій, поки баба не дала свій шмат городу для обробітку старшій дочці. Тільки та прийде, відразу колотнеча починається. Крики, верески, прокльони. Вже баба відмовляється їсти те, що онуки дають, бо «втруїти її хочуть». Але це смішно! Баба колись нам казала, що заповіт на онука Олега написала, а потім чуємо - вже дарча на дочку є. Питали, нащо так зробила, але вона ніби не розуміла. Стара вже була, мало не до ста літ доходило їй. А дочка все швидко переоформила і стала у повну силу гнати з хати тих бідних дітей, бо вона, бачте, власниця. Не було б обідно, якби то чужий так зробив, а то ж рідна тітка! Своє житло має, до цього і пальця не доклала. І вже ж не молода, за 70 перевалило, своїх дітей не має... Навіщо їй це все?!
Навряд чи дізнаємося. Так, документи у жінки в порядку. Вона - власниця всього майна. Має повне право по закону вершити долі рідних їй людей. А по совісті? Телефонуючи до тітки Марусини (а саме так її в Іваничах називають), хотілося благати про милосердя. Спробувати достукатися до серця, чуйності, попросити не брати гріха на душу. Тим більше, чула, що жінка - дуже богомільна людина, щонеділі ходить до церкви. Але... Враження від розмови - гнітюче. Жінка завелася з півоберту, кричала, сипала прокляттями і врешті-решт кинула слухавку. Щоправда, потім передзвонила сама і пригрозила: подасть на газету в суд і пустить нас по світу з торбами. У неї своя правда. Хати вона племінникам (у мене рука не піднімається писати ті образливі слова, якими жінка їх нагороджувала) не залишить, бо «бабу били і товкли, миски супу не давали, а я мусила її годувати». І червоною ниткою в її словах звучала шалена ненависть до племінниці Наталки, яка, як і її мати, «носа опустить і ходить, як мумія».
- Я казала Олегу: виженеш ту (сестру Наталку - авт.), дозволю тобі жити в хаті. А він сказав, що такого не робитиме. Ну, то і тобі не буде хати! У мене є всі документи, я її власниця і я її продаю. Все понятно?! - і приклавши врешті матюк на мою адресу, закінчила розмову.
...Нині брат із сестрою живуть хто де. Олег мусив перебратися з господаркою та домашньою живністю у старезну хату до родича по материній лінії. Наталку з дочкою прихистив колишній, по суті, свекор. Але чи надовго? Щоранку вони їдуть на роботу повз свою хату, з якої їх викинули, як кошенят. Серце кров'ю обливається...
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!