Латана-перелатана хатина, ладна провалитися навіть під вагою пташини

Латана-перелатана хатина, ладна провалитися навіть під вагою пташини

Волинь

Пожовкле, як солома, обличчя, вкрите густими борозенками, в які в’ївся пил від копачки. Нею старенька розбиває кожну грудочку землі на зораному городі. Її життя нагадує безпросвітну долю українських кріпаків: хата під зчорнілою від негоди соломою, роздертий вітрами хлів, загорожа з кількох жердин… Може, односельці вже й звикли до такого життя Степаниди Журавель із села Сошичне Камінь-Каширського району, а чужому воно вдивовижу, аж серце починає потихеньку нити.

83-річна жінка, почувши голос незнайомців на своєму подвір’ї, відривається від чорнової роботи. Згорблена постать, зневірені сумні очі  не виказують жодної цікавості – мабуть, добряче побило стареньку життя.

– Хіба не важко в такому віці цілий день нагинці бути? – запитую.

– Що вдієш, – каже Степанида Андріївна. – Не посадиш на полі – голодним будеш.

– Невже нікому допомогти? – дивуюся.

– Є дочка, от ми з нею й вдвох… Та й вона нездорова. Але є хоч кому у магазин піти.

– А скільки ж їй років?

– Може, з п’ятдесят, не відаю, бо безграмотна, – і бідкається, до кого її єдина кровиночка прихилиться, як мати ляже на покуті.

Степанида Андріївна розповідає, що ні писати, ні читати не вміє. У ті суворі часи, на які випало її дитинство, не було що одягнути та взути, тому у школу не ходила. Усе її життя минуло в колгоспі, тож, окрім скромної пенсії, нічого не нажила. Чоловіка Бог не послав. От і туляться вони з донькою Надею в старій хаті, збудованій її батьком ще до війни. Пізніше він загинув на фронті, сестра та один з братів померли, від другого немає жодної звісточки. Тому нікому до них немає діла. Латана-перелатана покрівля на хаті, здається, ладна провалитися навіть під вагою пташки, найменшого дощу не витримує.

– Як з неба крапає, то клейонками всередині все накриваємо, то миски підставляємо. Коли з’являється нова дірка в даху, скручуємо жмут соломи і затикаємо нею просвіт.  Взимку спимо вдягнуті, бо скільки не пали, все одно холодно. Дрова купуємо. Світла у нас немає і ніколи не було, користуємося гасовою лампою.

Ось таке воно життя простої людини в хатині на курячих ніжках, де сумно заглядає у маленькі віконця сонце, намагаючись хоч трохи зігріти жебрацьку старість. Рано чи пізно вона приходить, та не до кожного з добром, як і у Степаниди Журавель. Від її споминів минулого лише дощі плачуть на голій долівці розхристаної хати.

Чи дійдуть коли-небудь руки у влади або благодійників до цих обездолених людей, тої нещасної оселі? Вони ж живі люди, мешкають серед нас. А чи не пора допомогти, підтримати? Невже не знайдеться в селі якоїсь хати-пустки, котру можна використати для проживання? Люди добрі, згляньтеся над чужою бідою, підсобіть – і вам воздасться.

Прокоментувати ситуацію ми попросили сошичненського сільського голову Ігоря Волосюка.

– Відремонтувати хату Журавлів уже неможливо через те, що вона дуже стара і розсиплеться, як тільки її зачепиш, – говорить Ігор Васильович. – Один із родичів Степаниди Андріївни, що перебуває в Росії, запропонував родині переселитися в його дім, але жити там вони не хочуть, іноді готують там лише їжу. Чому не переїжджають у хату, більше придатну для проживання, можуть пояснити лише вони самі.

Зрозуміло, що ні родичі, ні влада не наполягали на прийнятному рішенні, очевидно, списуючи все на старечі дивацтва господині хати під солом’яною стріхою. А якщо стеля обвалиться або виникне пожежа і наробить біди, кого тоді мучитиме сумління?

Наталія ЛЕГКА, Волинська область

Фото автора

Передрук заборонено!

 

Редакція газети «Вісник+К» виділяє Степаниді Журавель дві тисячі гривень допомоги.

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!