Мамині очі сняться мені й досіАфанасія ХОТИМЧУК

Мамині очі сняться мені й досі

Волинь

Хоч її немає на світі вже чверть століття

Днями буде двадцять п’ять літ, як не стало найдорожчої на землі людини – моєї матері Афанасії Хотимчук. Здавалося, мав би час загоїти чи хоч притупити душевний біль, рани втрати. Та ні. Усе приходить мало не щодня у спомини, а іноді у сни мати. Причому, коли присниться, обов’язково чекай якихось проблем. Вона ніби з того світу попереджає: мовляв, бережися, сину, тебе неприємності підстерігають. От і не вір після цього у потойбічне життя, безсмертя душі!

Хочу розповісти вам, шановні читачі, про кілька картинок з маминого, а відтак і свого життя.

Спина

Звичайно, за мого дитинства ніяких ванн, тим більше, теплих нужників у хаті не було. Купала нас мати у балії. Як був меншенький, зав’язувала після купелі білу перкальову хусточку, щоб не простудився, і все приказувала: «Ой, моя доця». Старшун одразу знущався наді мною: «Баба, баба». Я хусточку ту з голови здирав, тоді брат получав по плечах рушником від матері. Вона все життя хотіла мати дочку. Народила у війну та опісля аж дві, та вони повмирали. Коли купала нас, добряче намилювала господарським милом кожному замурзані спину, голову, довго відтирала тімениці. І бурчала, як же ж так можна «запацькатися». До речі, досі пам’ятаю й обожнюю запах того мила. Якщо було літо, бідкалася, що ми худі, як хорти. Бо ж працювали тяжко по господарству, допомагали й на колгоспній ланці, і вдома. Та ще й у футбол ганяли як навіжені. А от взимку трохи відгодовувалися, то вже мати підхвалювала, аж прицмокувала:

– Ай, які хороші мої діти, як линочки. Кругленькі, рівненькі, жодного ребра не видно.

Коли ж підникли і щось стали розуміти, одразу згадувала при купелі про свого першого чоловіка Стьопку, котрий загинув у повстанцях у двадцять сім літ:

– Бувало, мию, мию йому спину, і при тому гладжу, цілую і знову мию, витираю.

І в голосі тому було стільки ніжності, любові… Й одночасно болю та туги за коханою людиною.

– Ну, а як ви мили спину нашому батькові? – допитуємося.

– А як-небудь. Швидко намилю і одразу обполощу, – відповідала як з кілочка.

– Чому ж? – не вгавали надокучливі галапуцьки.

– Бо не любила, – сумно й коротко обривала розповідь.

Звичайно, нам було образливо за батька, пробували розпитувати далі, та мати вперто не вдавалася у подробиці. Уже значно пізніше дізналися правду.

Степана живцем спалили зі ще сімома побратимами совєцькі партизани. Після приходу червонозоряних окупантів матері світило сибірське заслання як жінці бандерівця. До того ж, вона жила у свекрухи, а свекра згноїли у Львові в тюрмі, як старосту села, котрого поставили німці. І тоді змушена була рятуватися, виходити заміж за вдівця (нашого батька), набагато старшого за неї. Про яку любов могла йти мова.

Шафа

Ми завжди помічали, що для матері все, що пов’язане зі Стьопкою, – святе. Фотографії, речі, спогади. Ліжко, на якому вона спала, було зроблене його руками. До речі, я на тому дубовому, невеличкому народився.

Особливим культом у нас користувалася шафа для посуду, котру ще іноді називають сервантом. Була вона ніжно-вишневого кольору з виточеними балясами. Її також змайстрував Степан.

Мати завжди з любов’ю ту шафу вимивала, витирала. Прискіпливо приглядалася, щоб ми, не дай, Боже, не шкрябнули десь ненароком.

Коли старший брат Володя збудував на батьківському обійсті нову красиву хату, прийшов час розібрати стару. Проте чомусь не попередив про це. І через тижнів два мені приснився сон, що я припадаю головою до підвалин і дуже плачу. Одразу помчав у село, і хати там уже не застав. Звісно, дуже опечалився. Попросив віддати мені мамине ліжко, шафу і стола. Нині вони на дачі.

Улюблений мамин сервант уже зовсім підупав, став розсипатися, і я попросив відомого на Волині меблевика Петра Максимовича Дмитрука з Рожища, щоб він мені допоміг реставрувати дорогу пам’ятку. Його дівчата довго чаклували над нею, «заліковували» рани, так би мовити. Це ж не жарти – раритету до ста літ. Вийшло на славу. Стоїть тая шафа нині у світлиці. Ну, дуже гарна.

От якби її могла побачити мати, напевно, дуже була б рада.

Євген ХОТИМЧУК

Передрук заборонено!

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

  • вул. Перемоги, 15, м. Луцьк
  • T 0 332 77 48 84, 0 332 77 49 85
  • Email:visnyk@visnyk.lutsk.ua

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×