Десять років сибірської каторги не зламали мужньої повстанки
Про цю жінку мені доводилося чути давно. Знав, що була засуджена за участь у націоналістичному підпіллі. Після того, як відбула покарання, повернулася в Україну, у рідні краї. Із сім’єю оселилася в одному з містечок Волині. Нині їй пішов дев’яносто другий рік.
Оскільки я збираюся писати роман про УПА, вирішив зустрітися з цією жінкою. Не буду називати її справжнього імені та прізвища. Чому? Ви зрозумієте з моєї розповіді.
Марію (так назву її умовно) довелося шукати досить довго. Сказали, що вона живе в будинку пристарілих, але там її не виявилося, у дітей її також не було. Нарешті знайшли Марію у лікарні. Там вона і лікується, і проживає.
Сподівався зустріти скоцюрблену стареньку-престареньку бабусю, та назустріч впевненою ходою вийшла миловидна жіночка, акуратно зачесана, з відкритою щирою усмішкою. Моєму здивуванню не було меж.
– Женя? А ти де тут взявся? – запитала.
Я геть отетерів. Марія – моя далека родичка, бачила мене після її повернення із Сибіру років сорок тому. Виходить, і з пам’яттю у неї нормально.
Значить, вона пам’ятає й епізоди з повстанського життя. Зрозуміло, що став розпитувати про бойових побратимів, тамтешню обстановку.
– А Ви можете описати мені криївку, як вона виглядала всередині? – запитую.
– Хто ж мене туди пускав? – теж питанням відповіла Марія. – Тоді була конспірація ого-го-го. А нам, ще, по суті, дітям, я мала тоді шістнадцять літ, довіряли хіба що занести з одного місця в інше якусь записку. То ж була не забавка, а війна. Страшна, смертельна.
Енкаведисти схопили її у сорок шостому. Добивалися, щоб виказала спільників.
– Підсилали в камеру свою агентку, – розповідає Марія. – Та співчувала, жаліла, а ніби ненароком усе випитувала. До яких тільки хитрощів не вдавалися слідчі! Мовчала, тоді починалися тортури. Били страшно, принижували, знущалися.
– Не знаю, як мені вдалося витримати, але я ні проти кого не свідчила, – в очах моєї співрозмовниці спалахнув упертий вогник. – І коли приїжджала у своє село, відкрито й прямо дивилася людям в очі, бо нікого не зрадила, не маю за собою вини.
Ці слова Марія повторила ще кілька разів, відчувалося, що вона щаслива від цього.
– Чого гріха таїти, були й такі, що не витримували. Зрештою, я їх не засуджую, бо такі жахливі побої не всім було під силу перенести.
Був час, коли й на Марію безпідставно впала тінь зрадниці. Вона й понині страшно тим переймається, ніби це було вчора.
– Хтось пустив чутку, що я свідчила проти Миколи Григорчука (прізвище змінено – авт.), – каже Марія. – Він приходиться нам далеким родичем. Коли поляки спалили нашу хату, то Григорчуки нас приютили. Правда, після пліток про мою зраду рідню серед зими вигнали з хати. Але я ж то знала, що жодним словом не обмовила Миколу. Одного разу, коли мене вели з допиту усю побиту, закривавлену, в легенькому платтячку в грудні, я у коридорі побачила матір Миколи. Попався добрий конвоїр – дозволив призупинитись на хвильку. І я, заливаючись слізьми, сказала: «Тітко, я не свідчила на вашого Миколу. Христом-Богом клянуся, що не свідчила». Та опустила голову і тихо промовила: «Я знаю».
Як пізніше виявилося, усе було навпаки – Микола під тортурами назвав ім’я Марії. Проте вона його не осуджувала і не осуджує. Бо не всі могли витримати ті страшні муки.
Ну, звичайно ж, Марія довго розповідала про роки каторги та заслання на Сибір, як бідували, як трудно було. Та хіба все опишеш. Наша бесіда надовго затягнулася. І само собою визріло запитання: чому вона живе у лікарні?
– У старшої дочки тіснувато, а в меншої – трохи холодно, – почала виправдовувати своїх діточок.
– Вони мають свої будинки? – допитуюся.
Марія ніби не чує, а веде своє:
– А мені тут добре. Тепло, затишно і медицина під боком.
Як на мене, до добра тут далеко. Шестеро жінок в палаті, та й дома є дома. Але видно, як мати шкодує своїх дітей, тягне руку за ними. Не збираюся лізти у їхні сімейні справи, проте я б свою матір з лікарні забрав.
Отак і живе ветеран визвольних змагань, як нині модно говорити, проста українська жінка, яка стільки вистраждала, стільки винесла на своїх плечах. Про таких ми кажемо високопарно: героїня. А їх зостається все менше й менше. Колись і зовсім не стане. Шануймо їх, доки вони живі.
Євген ХОТИМЧУК
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!