Такого похорону у Рожищі ще ніколи не було. Уже проти ночі 29 січня, коли тіло Олександра привезли до рідного дому (за доставку сумного «вантажу 200» містяни та родина дуже вдячні місцевим самооборонівцям Олександру Дулюку та Валерію Шварцкопу), біля обійстя Плоцедимів юрмилися люди, які прийшли попрощатися із загиблим героєм-земляком. Наступного дня життя у місті завмерло взагалі. Усі покинули навіть найнагальніші справи і зібралися, щоб гідно провести воїна в останню путь. Тіло Олександра від його будинку несли на руках через усе місто до районного будинку «Просвіти». Здавалося, процесія триває вічність. Труну із загиблим несли майже півтори години крізь живий ланцюг по обидва боки дороги.

Про те, як потрапив до війська і загинув Олександр Плоцедим, нам розповів військовий комісар Рожищенщини Олег Алєксєєв. За його словами – це перший похорон бійця АТО у районі. Майже рік жодної похоронки з фронту не було. Можливо, тому, припускає Олег Алєксєєв, що більшість мобілізованих пішли захищати Україну добровільно. Таким же добровольцем можна назвати й Олександра Плоцедима. Щоправда, він за власним бажанням підписав контракт ще до початку бойових дій – у грудні 2013-го. Тоді якраз вирував Євромайдан. Можливо, Олександр відчув, що доведеться боронити Батьківщину зі зброєю в руках. Так Сашко став солдатом 24-ї мехбригади зі Львівщини, яка навесні 2014-го однією з перших прийшла боронити від російських окупантів Донбас.

Загинув Олександр Плоцедим поблизу міста Станиця-Луганська. Бойовики пішли на штурм українського блокпоста, використовуючи танки і піхоту. За тривогою Олександр разом з іншими бійцями вибіг з бліндажа, аби зайняти позиції для відбиття атаки, але ворожий снайпер поцілив йому прямо у серце. Хлопець не встиг вдягнути бронежилет, тож і смерть була миттєвою. Того разу українці відстояли блокпост. Ще троє бійців отримали поранення, але вижили.

Плоцедим за кілька місяців до смерті побував у рідному Рожищі. У серпні він отримав осколкове поранення ноги, і проходив лікування у госпіталі в Полтаві. Мама Галина забрала його на реабілітацію додому. Приїздом Олександра скористалися у його рідній ЗОШ №3 у Рожищі. Хлопця та ще трьох бійців з району, які брали участь в АТО, запросили на зустріч з учнями.

Як пригадує завуч з виховної роботи Наталя Матусюк, Олександр мав дуже добру душу, був надзвичайно товариським і говірким. А ще мав незвичне для хлопчиків захоплення. Він любив уроки праці, але не поспішав до майстерні з іншими хлопчаками, а лишався з дівчатками і вчився вишивати. Вдома теж брався до голок і ниток. Його дитячі роботи не раз потрапляли на шкільні виставки. Деякі з них тепер будуть у спеціальному куточку у школі.

– Тоді, восени, на зустрічі з випускниками, Саша вже був зовсім інший, – пригадує Наталія Матусюк. – Він став мовчазним і дуже серйозним. А нам, своїм вчителям, сказав: «Я обов’язково повернуся. Повернуся живим…»

Напевно, ці ж слова він казав і своїй дівчині Лесі. До речі, вона була остання, хто чув його голос. Близько третьої години дня вона довго розмовляла зі своїм коханим Сашком. Це був останній його дзвінок. Після їхньої розмови почався наступ ворогів.

…У день похорону процесія з труною на якийсь час зупинилася перед приміщенням рідної Сашкової школи. Тут символічно пролунав останній дзвінок для Олександра. У цю школу він би обов’язково привів своїх дітей. Тим більше, що у Сашка та його дівчини Лесі на цей рік були величезні плани. Вони хотіли одружитися восени…