Олександр БОГАЧУК з мамою
Волинь

Пісні волинянина Богачука знав увесь Союз

25 травня 2018, 17:04
0
1
Сподобалось?
1

«На пероні, на люднім пероні, де розлуки і зустрічі плачуть, Хтось розсипав троянди червоні, І, здається, ніхто їх не бачить...», «Розкажи мені, розкажи, любиш ти чи ні? І в очах сія: «Я – навік твоя!» Рядки цих пісень наспівувало все покоління, чия молодість припала на 80-ті роки минулого століття. На жаль, сьогодні мало хто згадає, що слова до них написав волинський поет Олександр Богачук. Він пішов із життя ще повен творчих сил у 60 років. Це сталося 18 травня 1994-го.

Дід – скрипаль, мама – ворожка

На Волині є одне місце, де про Олександра Богачука хоч кілька слів може розповісти чи не кожен житель – від малого до старого. Це село Сокіл Рожищенського району. Тут є пам’ятник поету, у шкільному музеї – куточок, присвячений Богачуку, де зберігаються його особисті речі, передані родиною, фотографії, спогади односельчан.

У Соколі Олександр Богачук прожив свої перші 15 років, пережив війну. Тут його всі звали Шуркою. Дуже теплі спогади записані зі слів його сусідки Ганни Модестівни Шинкаренко: «Малий Шурка цікавий був хлопчик. Помічав те, чого не помічали інші. Був вищий за свої слова. Хоробрий, завше хотів бути першим. Його за це дражнили: «Йди до Панаса – нехай тебе прикує».

Його діда Панаса (маминого тата) у Соколі всі дуже поважали. Він був ковалем за професією і скрипалем за покликом душі. Малий Шурка завше хвостиком ходив за дідом, за що отримав від односельчан прізвисько «Смик» – паличка від скрипки. Професію тестя перейняв і його зять Теофіл, або Філька, як звали його соколяни. А ще батько Богачука був відомим копачем криниць – вмів знаходити місця, де найкраще брати воду. Ще й досі у Соколі є криниця, викопана його руками.      

Незвичайною жінкою була і мама Олександра Богачука Зосія Опанасівна. Його перша дружина Людмила писала: «Свекруха була дуже цікавою жінкою. Працювала в пана, тому вміла все робити по-панськи – і приготувати, і подати. Вона завжди допомагала людям, співчувала їм. Зуміла обдурити німців, коли переховувала єврейську сім’ю. Богачук любив свою маму і жартома називав її «мамер», вказуючи на інтелігентність. А ще вона вміла гадати».

Про надзвичайні здібності баби пам’ятає і її внук Ярослав, який сьогодні працює у Луцьку адвокатом:

– Якось мати в баби Богачихи гадали. Там виливався віск на воду, а потім треба було дивитися, яку він тінь дає. Досі перед очима той малюнок. Баба тоді сказала, що то далека дорога і житло. За кілька місяців батькові запропонували у Рівному чотирикімнатну квартиру, якщо він погодиться очолити Рівненську обласну спілку письменників. І тоді ми виїхали з Луцька, де жили четверо в одній кімнаті.

Поліцаї хотіли заарештувати за вірші про Гітлера

Перші віршовані рядки, написані малим Шуркою Богачуком, старші соколяни дуже добре пам’ятають. Якось вранці на дверях молочарні крейдою дитячою рукою були виведені рядки:

«Гітлер, Гітлер,

Дай нам мила.

Наші воші мають крила.

Як нас з’їдять – до тебе полетять».

Старші люди розповідали, що поліцаї влаштували розборки, хто ж посмів таке написати. Дійшли до того, що то малий Шурка зробив. Мама Зося тоді не на жарт перелякалася і кинулася рятувати сина. Вдалося переконати,  що хлопчина віршовані рядочки почув від старших і переписав. Що було там насправді – сьогодні ніхто достеменно розказати не може. Війна ж залишила незгладимий слід в душі Олександа Богачука. Про те, що закарбувалося у його пам’яті, якось розповідав на зустрічі зі студентами Луцького пед­інституту: «Як то страшно, коли біжить мати з повитком на руках, а довкола неї падають бомби». У ті часи і справді навколо Сокола йшли великі бої, літали літаки, бомбили… 

Поетичні рядки Богачука бронзовим зблиском застигли на трагічних могилах кортеліських жертв, так само, як і на «Стіні скорботи» на луцькому меморіалі Вічної Слави. 

Свій гонорар за поему про спалені Кортеліси «Стогін землі» Олександр Богачук перерахував у Фонд миру. 

– О, я добре пам’ятаю цей скандал вдома, – з усмішкою згадує син поета Ярослав. – Тоді це було десь до трьох тисяч рублів! Ми не мали ні квартири, ні машини, ні дачі, а такі грошиська – у Фонд миру! Мама тоді багато чого наговорила, але тато стійко це пережив.

У той час в Олександра Богачука було чимало проблем. Як писав у своїх спогадах покійний журналіст Святослав Крещук, було таке, що його вірші навіть забороняли друкувати. Подейкували, що у поета був конфлікт з одним вельми високим партійним чиновником. Від’їжджаючи з Луцька до Рівного, Олександр Богачук написав:

«Прощай, Волинь, мій рідний краю,

Душі священне джерело.

Не винен я, що покидаю

Своє насиджене стебло.

Прощайте верби і тополі,

Сестриці туги і вітрил,

Не винен я, що на престолі

Сидить вгодований дебіл».

Для 1986 року це було більш ніж сміливо! Звідки розпочалася ця неприязнь – невідомо. Тільки проблеми у поета почалися після того, як він розлучився з першою дружиною Людмилою.

В однієї очі сині, а в другої карі…

Усі, хто знав поета Олександра Богачука, перше, що згадують, – дуже любив жінок. Ця сторінка його життя надто інтимна й особиста. Про неї він міг розповісти лише сам.

Відомо про дві великі любові поета. Одній ймення Людмила, іншій – Неля. Обидві були його офіційними дружинами і народили по двоє синів. «В однієї очі сині, а в другої карі…» – писав про своїх жінок поет.

Людмила розповідала своїм подругам, що свого чоловіка вперше побачила у… сні. А коли зустріла його потім у центрі Луцька, то злякалася і  пришвидшила ходу. Та незнайомець переступив дорогу і прямо в лоба запитав: «Ти вмієш цілуватися? Якщо не вмієш, то навчу!» Вони прожили багато щасливих років. А уже в зрілому віці поет зустрів своє інше велике кохання. Він був жонатий, мав дорослих синів. Та що робити, якщо очі на 15 літ молодшої Нелі так запали в душу і серце? І вона кохала. Тільки дуже закохана жінка може так втікати: вийти заміж за іншого, поїхати з ним на край світу – аж на Байкал, аби не руйнувати життя коханому. А він їй дзвонив через різницю часу вночі та все вмовляв повернутися. І присвячував вірші.

«Неждана ти – і така жадана,

Елегіє вабливої чарівності.

Лише тобі, лелітко тонкостанна,

Іскринки віддаю своєї вірності».

Однієї з таких ночей Богачук все ж переконав Нелю розлучитися зі своїм підполковником і повернутися у Луцьк, до нього, щоб уже ніколи не розлучатися. 

Їхній син Ярослав мало що пам’ятає про батька. Хлопцеві було лише 15 років, коли його не стало. Каже, що він у житейському плані був дуже непрактичний. Ніколи не просив для себе якихось особливих привілеїв, хоча завжди мав багато впливових друзів.

– Один з них – директор Рівненського залізобетонного комбінату Журавльов пропонував збудувати дачу. «Ні, то міщанство, воно не треба», – відповідав. Ми жили дуже скромно. Сім’єю ми практично навіть ніколи не відпочивали. Один раз дали путівку у будинок письменника в Одесу, то ми вдвох з мамою їздили. У чотирикімнатній квартирі в Рівному мав відведену йому велику кімнату. Там було піаніно, гітара, величезна бібліотека, робочий стіл. Завжди приходило дуже багато друзів, вони про щось говорили, сперечалися… Він умів дружити. Пам’ятаю, ще коли у дитсадок у Луцьку ходив, то як мене мама забирала, ми додому за п’ять-сім хвилин доходили. А з батьком йшли години три, бо траплялись знайомі.     

Брехня на зборах заради друга

Навколо Олександра Богачука завжди було багато друзів і просто приятелів.  Міг з гумором підійти і перетворити на жарт будь-який серйозний життєвий момент. Про один такий розповів його друг ще зі студентської лави волинський поет Іван Чернецький. Він згадав події далекого 1956 року, коли вийшов у світ альманах «На оновленій Волині». Його автори, молоді поети, отримавши гонорар в обласному будинку народної творчості, вирішили справу обмити. 

– До нашої компанії тоді пристав мій однокурсник Станіслав Демчук, але чесно зізнався, що у нього грошей немає, – згадує Іван Іванович Чернецький. – Сашко Богачук знайшовся: «Стасік, приїжджим на нараду бухгалтерія оплачує проїзд на дорогу. Піди в бухгалтерію і скажи, що ти приїхав з Камінь-Каширського району». Гроші отримав, ми закупили кілька пляшок вина. Але хтось доніс, що Демчук – студент педінституту. І вранці наступного дня бухгалтерка будинку творчості була вже в інститутському комітеті комсомолу. Зібрали збори. Демчука могли виключити з комсомолу і після цього відрахувати з інституту. Сашко тоді сказав: «Скинь ті хромові чоботи і взуй якісь порвані черевики. І причепи на груди комсомольського значка». Після двох коротких виступів на зборах, які засуджували вчинок Демчука, слово взяв Олександр Богачук: «Якщо людина оступилась, впала і вивихнула ногу, то що, для рівноваги вивихнемо їй і другу? Ні, ми цю людину підіймемо, поведемо до лікаря, щоб допоміг. Станіслав Демчук оступився, взяв кілька нещасних тих рублів. Але що з ними зробив? Він відремонтував за них свої діряві черевики і тепер має в чому відвідувати інститут. А подивіться в зал наших зборів! Багато побачите студентів з комсомольськими значками? А Станіслав завжди з гордістю носить його. Бо цей значок зігріває його серце. То що, заберемо від нього це тепло? Якраз цими днями мені передали з Києва, що лауреати Сталінської премії композитори Кос-Анатольський і Платон Майборода пишуть пісні на слова Станіслава Демчука. Може, ще цього року його твори прозвучать по радіо на цілу Україну, і наш інститут буде пишатися, що має такого студента. І я радію з того, що можу назватись товаришем Степана Демчука…» Спантеличена секретар комсомолу Копєйкіна піднялась з-за столу і заявила: «Я свойо прєдложеніє снімаю». Розходячись по домівках після зборів, Демчук з-поміж іншого сказав:

– Сашко, дай я запишу прізвища тих композиторів, які нібито пишуть пісні на мої слова.

«Тишу навкруги…» співає Кобзон

Ще однією великою любов’ю Олександра Богачука був Луцьк. У це місто переїхав з мамою і татом ще у 1948 році. Він був закоханий у його людей, у його вулички. Це ж Богачук написав слова до пісні, яку можна вважати гімном Луцька: «А річка Стир хлюпоче, лоскоче береги, немов сказати хоче: «О, Луцьк наш дорогий!» Для нього було справжньою трагедією, що квартиру він отримав у Рівному, а не в Луцьку.

– Батькові дуже важко дався переїзд, – згадує його син Ярослав. – Усі його  друзі залишилися в Луцьку. Дуже хотів сюди повернутися, у кінці 80-х шукали обмін. Знайшли, навіть до нотаріуса ходили. Та ті люди передумали. Один з аргументів – до Рівного Чорнобиль ближче.  

А ще багато здоров’я у поета забрала страшна аварія. Машина, у якій він їхав з Києва, перед Житомиром зіткнулася з лісовозом. Олександр Богачук сильно травмувався, декілька днів провів у реанімації між життям і смертю, на кілька місяців втратив пам’ять. Неля його виходила. Помер же поет від хвороби легень.         

Олександр Богачук після смерті таки повернувся у Луцьк – його тут похоронили. Його дружина Неля ще добилася, аби світ побачила ще одна збірка поета «А час не жде».

Сьогодні його пісні звучать нечасто. Пригадайте, наприклад, хоч би «Тиша навкруги», яку виконували Мареничі. Вірші поета навдивовиж ліричні та мелодійні. У Ярослава Богачука зберігається величезний батьків архів. Науковців, які б хотіли з ним попрацювати, наразі не знайшлося. Хоча, напевне, там матеріалу є на цілу ди­сертацію. Бо, як писав журналіст Святослав Крещук, «не скоро волинська земля народить і матиме такого поета, як Олександр Богачук».   

Наталка СЛЮСАР

Передрук заборонено!


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися