Повернувшись із фронтового пекла, знайшов смерть у госпіталіЩасливі Іван та Марина зі старшою донечкою Вікою

Повернувшись із фронтового пекла, знайшов смерть у госпіталі

Волинь
Новина про те, що 24 вересня у Луцькому госпіталі повісився солдат 51-ї механізованої бригади, шокувала багатьох. Особливо у Ратному, де Івана Тричука знали як люблячого сина, чоловіка і татка. Правоохоронці кажуть, що слідів насильницької смерті не виявлено. Чому так сталося, що боєць, який повернувся із самісінького пекла війни, звів рахунки з життям у медичній установі – досі з’ясовує слідство. 
 
У свої 27 років бачив те, від чого волосся дибки стає
Коли у госпіталі сказали, що Іван повісився, його дружина Марина одразу у це не повірила: як так, адже він буквально декілька днів, як повернувся додому живим із самого пекла, а тут раптом – повісився? Але дійсність виявилася страшною – Івана знайшли мертвим на території госпіталю. Напівсиротами залишилися двоє дівчаток – чотирьох і двох рочків. І Марина не знає, як їм буде потім пояснити смерть їхнього татка. Адже на війні він був героєм. Нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. А сьогодні на руках у родини довідка про смерть внаслідок самогубства.    
 – Ми з Іваном зналися з дитинства, росли на сусідніх вулицях. Після школи почали зустрічатися. Через три роки одружилися, дітки народилися. Іван був дуже добрим, веселим, життєлюбним, турботливим. Як тільки закінчив 11 класів, одразу поїхав на заробітки у Москву, грошей заробив. Обклав цеглою батьківську хату, своїми руками зробив ремонти, –  з тихим печалем розповідає про покійного чоловіка Марина. 
Дійсно, по хаті видно, що у ній жив справжній господар. А ремонт зроблений не гірше від тих, що роблять у містах успішні бізнесмени.  
– Ми дуже добре жили, всі проблеми вирішували спільно, – продовжує молода жінка. – У нас в родині не прийнято було навіть голос один на одного підвищувати. Навпаки, всім ділилися і завжди підтримували. Ми були не лише чоловіком і дружиною, а й справжніми друзями. Можливо, тому він мені дуже багато розповідав про війну такого, чого інші чоловіки своїм жінкам не кажуть. Я знаю, що йому довелося пройти через справжнє пекло. Спочатку була Волноваха. Ще ніхто нічого не знав про трагедію, а він зранку дзвонить – і говорити не може. Хлопці, з якими ще вчора розмовляв, сміявся, на полі вбитими лежали... Потім їх відправили у Луганську область. Там хлопцям довелося непереливки: було таке, що кілька днів сиділи без їжі і води. Та це дрібниці, порівняно з тим, що довелося побачити на зачистках. Страшне! Були випадки, коли на його очах розривало хлопців на шматки. Якогось дня на фугасі підірвався танк, який їхав перед їхнім бетеером. Там було троє людей, всі одразу загинули. Двох викинуло, а одного затисло у двигуні. Танк перетягнули на узбіччя і поставили трьох чоловік, у тому числі й Івана, його охороняти від місцевих, які занадилися «біля трофею» фотографуватися. Мій Ваня був шокований! Танк простояв три дні на спеці з трупом всередині! Смерділо жахливо! А командування сказало, що тіло не можуть вийняти, бо болгарок немає. Хлопці не витримали, подзвонили до «айдарівців». Знайшовся і кран, і болгарки. Вони самі вийняли тіло по шматках… Який в Івана після цього був стан – вам не передати. 
Марина добру годину розповідала про жахи, які довелося пережити її Іванові на сході. Він дивом вижив під обстрілами «Градів». Вернувся додому живим і практично неушкодженим – мав тільки осколкове поранення ноги, про яке навіть нікому не говорив. Приїхав, обняв тата, дружину, своїх маленьких донечок. Здавалося б, можна почати нове життя після пекла. Але сталося не так. 
Сім’я залишилася без пільг
– Ваня повернувся у суботу. В частину у Володимир-Волинський мав прибути у п’ятницю, щоб оформити офіційну відпустку, – Марина з точністю до години може оповідати про останні дні, які провели разом. – У вівторок ми поїхали сім’єю у ліс по гриби. Хотілося якось його відволікти, адже вночі спав неспокійно, кричав, думав, що все ще на фронті. А того дня він навіть за кермо сів. І раптом у лісі в нього трапився епілептичний напад. Добре, що ми з татом були поруч, врятували. Як отямився, почав автомат шукати і питати, чого ми з батьком тут. Мене не впізнавав зовсім. Ледве його заспокоїли і завезли у Ратнівську лікарню. Він був у такому стані, що там попросили навіть аналізи на наркотики здати. На лікування відправили у Луцький госпіталь. Його поклали у неврологічне відділення. Там же я дізналася, що у чоловіка було дві контузії, про які він не зізнавався. 
Марина каже, що з Іваном у госпіталі розмовляли і психіатр, і психолог. Вона була при цьому присутня. 
– Він розповідав про своє безсоння, про різкі зміни настрою, про думки покінчити життя самогубством. Просив допомогти, бо відчував, що з ним щось не те. Йому виписали лікування. Але у госпіталі ліків не виявилось. Це було у п’ятницю. Сказали до понеділка почекати. Ми почекали. Таблетки не з’явилися. Пішли і самі купили. Ще я просила покласти Ваню в психлікарню у Липинах. Відмовили. Сказали, що й тут нададуть допомогу. 
У вівторок Марина бачила Івана живим востаннє. Поки вона була у Луцьку, каже, що в нього був гарний настрій. Він жартував, сміявся.  
Дорогою до Ратного дзвонив їй, казав, що піде з хлопцями на пиво. Коли ж жінка приїхала додому і зателефонувала чоловікові – він уже був дуже знервований. 
– Збуджено розмовляв, казав, що у нього виник конфлікт з невропатологом. Мовляв, той погрожував його виписати за те, що випив. Хотів з лікарем поговорити, а він закрився у кабінеті. Я заспокоювала, просила, щоб він ліг спати, мовляв, зранку головний лікар прийде і вирішить конфлікт. Дехто каже, що він зі мною сварився. Але це не так. Тому свідок тато Вані. Ми говорили дві години. О десятій вечора треба було класти спати дітей, тому перервали розмову. Об 11-й я дзвонила, але він слухавку не взяв. Думала, що заснув. А коли і о сьомій ранку телефон не відповів, затурбувалася. Подзвонила до товариша і попросила зайти у палату. Виявилося, що Вані в палаті немає. Він вибіг до медсестри… З’ясувалося, що Івана вже немає в живих. 
У родини бійця Івана Тричука багато запитань, на які сьогодні ніхто не дає відповіді. Чому йому у медичному закладі не дали заспокійливе і не поклали спати? Як він міг непоміченим вийти з палати і пройти повз лікарський пост, двоє дверей і вийти на вулицю? Адже це військовий госпіталь, а не прохідний двір, і двері на ніч у ньому зачиняють. Подібних питань багато. На них має відповісти слідство. 
Сім’я ж переконана, що Ваня пішов з цього життя внаслідок хвороби, яку він отримав під час бойових дій на сході. Його хворобу визнала церква. Як відомо, священики самогубць не відспівують. А Івана Тричука в останню путь проводжали шість батюшок.  
Треба, щоб це визнала й держава. Тільки тоді діти загиблого воїна зможуть отримати належний соціальний захист. Поки що Марина має піднімати їх самотужки, допомагають лише волонтери. Пільг ні на газ, ні на проїзд до завершення слідства оформити не можуть. 
А слідство ж у справі затягується. Як повідомили у прокуратурі Луцька, де здійснюється процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, що наразі раніше призначена посмертна судово-медична експертиза призупинена у зв’язку з тим, що для її завершення необхідно провести додаткові слідчі дії.  
Психічному стану бійців стали приділяти більшу увагу
У цій історії є ще один дуже делікатний момент – чому медики не дослухалися до прохання дружини Івана і не поклали його у психіатричну лікарню? Міноборони не дозволяло? Всі бачимо по телебаченню, скільки військових лікується у цивільних медзакладах Дніпропетровська, Харкова, Києва. Невже у керівництва військового відомства до Луцька якесь особливе ставлення? Тим більше, відомо, що своїх психіатрів і психологів у госпіталі немає. Правда, у серпні-вересні  там працювали два психіатри і психологи з психлікарні та оглядали бійців. Але ж ми всі пам’ятаємо, як у той період був переповнений госпіталь, скільки після Ілловайська там лікувалося військовослужбовців! Тому приділити належну увагу кожному не було фізичної можливості. У цій історії не покидає відчуття, що Іванові можна було допомогти і врятувати, якби думали про людину, а не про власні амбіції. 
Психолог Волинської обласної психіатричної лікарні №1 Вікторія Грищук, яка сьогодні працює з військовими, які повертаються із зони АТО, каже, що кожен із них, без винятку, потребує психологічної допомоги. Військова травма не проходить безслідно для психіки.  Якщо вчасно не надати професійної  психологічної, а в разі необхідності психіатричної допомоги військовослужбовцям – нас можуть чекати невтішні прогнози. Для прикладу, за час бойових дій у В’єтнамі загинуло 57 тисяч американських військовослужбовців, а впродовж наступних 10 років  62 тисячі бійців, які не могли адаптуватись до мирних умов, покінчили життя самогубством. Відповідно, були зруйновані їх сім’ї, дитячі долі та ін. Тому першочерговим завданням психолого-психіатричної служби є надання професійної допомоги кожному військовослужбовцю. 
– Після випадку самогубства шість психіатрів і вісім психологів нашої психлікарні в обов’язковому порядку оглядають кожного військовослужбовця, який поступив  на лікування у військову частину, з метою виявлення чи заперечення у  нього психічного розладу. В разі виявлення такого, військовослужбовцю рекомендовано пройти курс лікування  у спеціалізованому психіатричному закладі, – пояснила Вікторія Грищук. – Для цього у нас виділено спеціально 59 ліжок. 69 військовослужбовців уже проліковано. Понад 20 осіб на даний час перебуває на лікуванні. Хочу наголосити, що у  жовтні був підписаний меморандум між управлінням охорони здоров’я і військовою частиною  А-4554, якою є госпіталь, де за узгодженням сторін врегульовано механізм поступлення військовослужбовців на лікування у цивільні медичні заклади. 
Наталка СЛЮСАР,
Волинська область
 
 

Коментарів: 1

  • солдат
    5 березня 2015, 17:38 - Відповісти
    0
    глибокі співчуття родині нехай земля йому буде пухом нажать бойових побратимів доводиться втрачати і не на полі бою він завжди буде героем

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

  • вул. Перемоги, 15, м. Луцьк
  • T 0 332 77 48 84, 0 332 77 49 85
  • T Редактор сайту Ірина Бура 066 606 94 80
  • Email:visnyk@visnyk.lutsk.ua

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×