Аж ніяк не віриться, що ця мила тендітна дівчина ще кілька років тому займалася геть не жіночою роботою – була футбольним суддею міжнародної категорії ФІФА. Яна Сащина з Ужгорода вела матчі Ліги чемпіонів жіночого футболу в Європі. З іграми об’їздила Швецію, Чехію, Швейцарію, Хорватію, Данію, Німеччину…
У дитинстві навіть м’яча не ганяла
У футбол Яна потрапила випадково. Просто у комерційному технікумі, де навчалася, була така секція. «А в дитинстві навіть з хлопцями м’яча не ганяла», – сміється. З жіночою командою їздила на різні турніри по Україні. Але настав час, коли за віком уже не підходила для гри. І її тренер Федір Варга посприяв тому, щоб Яна стала суддею. Спочатку судила невеликі турніри в Ужгороді, щоб відчути свисток, дух футболу.
– Чи тяжко було переключитися з гравця на арбітра? – цікавлюся.
– Звичайно. Коли граєш, живеш футболом, хочеш, щоб твоя команда перемогла. А коли судиш, мусиш бути нейтральною, не можеш вболівати за когось. Інколи подобалась якась команда, коли показувала цікавішу гру, – зізнається Яна. – Але на роботу це ніяк не впливало, бо правила є правила.
Гравці й матюкалися, і «Суддю на мило!» кричали
З іграми об’їздила усю Україну, була помічником арбітра і жіночих, і чоловічих матчів. З часом Федерація футболу України рекомендувала Яну як молодого перспективного асистента на суддівство міжнародного класу. Ту мить, коли отримала міжнародну категорію ФІФА, не забуде ніколи.
– Мені було 24. Відчуття ні з чим не порівняти – це неймовірне щастя, до чого йшла довгі роки. Переживала перед цим, хоча була впевнена, що затвердять, бо оцінки мала хороші, два роки їздила на європейські матчі.
Яна й досі пам’ятає свій перший матч у Швеції як помічника арбітра міжнародного класу (судила тільки жіночі команди на чемпіонатах Ліги чемпіонів Європи). Вразила солідна зустріч в аеропорту, готелі, екскурсії, цікаві ігри. Працювала у Швеції, Данії, Швейцарії, Чехії, Німеччині, Хорватії… Улюбленими командами є німецька «Баварія» та український «Шахтар».
– Кого судити легше – чоловіків чи жінок?
– Звичайно, чоловіків. Їхня гра набагато цікавіша.
– А чули від них: «Суддю на мило!»?
– Траплялися різні ситуації, – сміється. – Бувало, й матюкались. Але після гри вибачалися, казали, що це емоції. Я не ображалась. Якби ви бачили ці очі, налиті кров’ю, коли вони йдуть у боротьбу! Їх можна зрозуміти.
Чоловік не фанатіє від футболу
– Як сім’я сприймала таку не жіночу роботу?
– Футбольну гру батьки не схвалювали, бо це не жіноча справа. Коли ж стала арбітром і побачили результат моєї праці, підтримували мене. А чоловік зовсім далекий від футболу, з ним навіть по телевізору матчі разом не дивимося. За дев’ять років просто звик, змирився, бачив, що мені це любо, я цим живу, це робота, яка приносить і радість, і фінанси. Три-чотири виїзди у рік на європейські матчі дозволяли вдома не бідувати. Проте в інший час я не сиділа склавши руки, а як помічник арбітра їздила на ігри по Україні, тренувалася, бо треба завжди бути у формі.
Яна Сащина мала неабиякі перспективи у майбутньому. На жаль, життєва ситуація склалася так, що мусила покинути цю роботу у зв’язку з переїздом за кордон – поєднувати суддівство і життя в іншій країні неможливо. Хоча довелося повернутися додому. Шкодує, що в Україні не дійшла до Вищої ліги. Тепер займається жіночою справою – надає косметологічні послуги. Чи повернеться назад у футбол?
– Це вже нездійсненна мрія, – посміхається. – Хоча дуже хотілося б.
Олена ПАВЛЮК, Закарпатська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!