Схиархімандрит Гавриїл (в миру Георгій Легач)
Закарпаття

Півсотні священиків та монахів з одного роду!

8 січня 2018, 17:31
0
0
Сподобалось?
0

Першим сто років тому прийняв постриг Георгій Легач

Ця особлива родина своє коріння має на Закарпатті. Та знають про неї далеко за межами краю. Адже впродовж століття з роду Легачів вийшло півсотні священиків та монахів! І сьогодні на славу Божу служить не один десяток нащадків прадіда Георгія Легача, який у 1923 році покинув село Копашново Хустського району й подався на святу гору Афон.

Був ігуменом  святої обителі на Афоні

– У Георгія було три брати і три сестри. Батьки молодими померли – мали десь по сорок літ. Він був найстарший, а найменший мав усього три роки, – розповідає його племінниця Євгенія Малета. – То Георгій всіх глядів. А як стало йому 22 роки, каже до мого батька, свого брата Івана: «Тепер ти самий старший, будеш командував сім’ю». Взяв благословення в батюшки, що служив у Копашновому, і пішов на Афон.

Стали в українське село ле­тіти з далекої Греції листи. Писав Георгій, що має послух – криє на Афоні дахи монастирів. Потім – що прийняв постриг, став ченцем Гавриїлом. Дослужився він до схиархімандрита і був призначений ігуменом монастиря святого Пантелеймона на Афоні! Керував ним шість літ, поки не помер.

– П’ятдесят три роки отєц Гавриїл жив на святій горі. Мої сини їздили туди, приклонялися до його останків, – розповідає жінка. – Для монахів там зроблена усипальниця, а черепи окремо на полках стоять всі підписані. Знайшли і череп свого діда. З Афону привезли кожному з нас по великій іконі Іверської Божої Матері.

У монастир пішли п’ятеро дітей, а за ними – батько

Тим часом Іван одружився на Єлені. І народилося у них… п’ятнадцятеро дітей!

– З них троє вмерли маленькими, а дванадцять осталися живими, в тому числі і я, – далі продовжує свою розповідь матушка Євгенія. – І з них п’ятеро подалися по слідах дядька – молодими пішли у монастир. Старша сестра – в 17 років. Звали її Версавія, а отримала монашеське ім’я Віра. За нею – брат Серафим, теж десь у 17-18 років. Став він отєц Стратонік. Спочатку служив у Городилів­ському монастирі, то недалеко Хуста, потім – у Почаєві. Тоді його забрали аж у Вільнюс. Останні десять років служив у Ялті. Пішов у монахи і мій брат Володимир – архімандрит Леонід, кандидат богословських наук. І ще дві сестри – Тамара і Надія (в миру Ольга і Марія). Остання померла молодою, в 27 років. Вона зі школи дуже хворіла. Десь перемерзла, потім їй зовсім ноги відняло. Паралізована лежала, їй так тяжко було руку піднімати, а все одно хрестилася. Вона дуже Богу молилася. І тато наш після смерті мами теж у монастир пішов – став монахом Олексієм.

Запитую, чи батьки когось не відмовляли від такого кроку?

– Що ви?! Як то можна від монашества відмовляти? Батьки всіх благословляли, – каже жінка.

Син попросився у ченці в п’ятнадцять років

І сама Євгенія хотіла обрати собі чернечий шлях. Та в кінці 50-х – початку 60-х років минулого століття совєти почали гоніння на церкву. Храми закривали, монастирі нищили… І Євгенія пішла заміж.

З чоловіком Василем вона виховала шістьох дітей. Один із синів сьогодні є ігуменом Свято-Миколаївського чоловічого монастиря у селі Карповтлаш Хустського району – це архімандрит Адріан. Саме тому жінку інакше як матушкою Євгенією ніхто й не кличе.

– Знаєте, ми всі змалку привчені до храму ходити. У Копашновому церква не закривалася ніколи. Нам від хати – кілометрів п’ять, то не було неділі, щоб всі ми не йшли. Як піст – всі постять: і дорослі, і діти. Тільки до семи років брали в батюшки благословення на послаблення посту. А потім – строго-строго. Піст – всьо, в хаті вся їжа пісненька. І так усі чотири пости. Адріан же (як народився, звався Олександр) у 15 років мені сказав, що піде в монахи. Помню, він був у Полтаві на заробітках – на уборці врожаю. Уже знав, що недалеко від нас будується чоловічий монастир. То написав мені лист з просьбою, щоб йому там келію оставили. У шістнадцять пішов послушником, а у 17 вже був дияконом. Потім прийняв постриг. Тоді став настоятелем монастиря.

Мати тричі на тиждень поспішає на ранкову службу у святу обитель до сина.  Від села, де живе, це добрих п’ять кілометрів. Як нема транспорту (а треба бути на шосту ранку), йде пішки, але службу Божу не пропускає. Вона неймовірно щаслива, що Господь сподобав їхній рід на служіння Йому. Каже, що це найбільше торжество, про яке тільки можна мріяти. А як стала згадувати, скільки ж з близької родини стали монахами та священиками, то тільки у двох колінах нарахувала 43! Бо з 12 дітей, що виховав її батько Іван, одинадцять дали міцний духовний паросток.

Наталія КРАВЧУК, Закарпатська область

Передрук заборонено!

 


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися