Заробітчанин урятував донецьку дівчинку від вибуху, а сам загинувВіктор БРЕНЗОВИЧ і Настя

Заробітчанин урятував донецьку дівчинку від вибуху, а сам загинув

Закарпаття

Звичайного закарпатського будівельника із села Верхні Лази Ужгородського району Віктора Брензовича пам’ятають жителі села Первомайське, що на околиці Донецька. А особливо про нього згадує дівчинка Настя – ціною власного життя цей чоловік подарував їй другий день народження.

У мами Марти і досі болить серце, душать сльози, коли починає розповідати про свого сина. Від зустрічі відмовляється, бо каже, що не витримає знову таких потрясінь. Відколи він раптово загинув, пігулками глушить біль. Тому про свого Вітю розказує по телефону.

– Не треба тривожити мені серце, нічого не буду казати… – а за хвильку таки додає. – Яким він був? Та звичайним хлопцем, добрим, хазяйським… – слово за словом – і мама розповідає.

За кілька років до війни Віктор поїхав на Донбас на заробітки, бо вдома роботи не було. Жили у старій хаті, яку треба доводити до пуття, латати дах. Мама працювати не мала здоров’я. Чому син вирішив їхати на заробітки не у Європу, а за тисячу кілометрів на Донбас, пані Марта вже й не пам’ятає.

Там працював, надсилав у рідне село гроші. На далекому Донбасі йому приглянулася молода жіночка, яка вже мала десятирічну дочку Настю. «Мамо, я собі жінку знайшов», – якось зізнався по телефону. Щиро зраділа за сина, бо хвалив дружину – добра, хазяйновита, гарна. Спочатку жили, як-то кажуть, на віру. Одруженню завадила війна, яка швидко прийшла у Первомайське.

То тут, то там стали гриміти вибухи. Люди, зрозумівши, що АТО затягується, збирали свої пожитки, залишали хати і втікали подалі – хто в Росію, хто в Західну Україну. Віктор теж міг приїхати додому на Закарпаття, але залишився з коханою жінкою та названою дочкою. Тому на місці допомагав волонтерам і бійцям 93-ї бригади. А мама на рідному Закарпатті тривожилася, не знаходила собі місця, ніби відчуваючи біду. Як могла спокійно спати безсонними ночами, коли єдиний син там, де постійно стріляють?

– Я мало сама не вмерла, коли мені звідти подзвонили і сказали, що Вітя погиб, рятуючи дівчинку… – плаче пані Марта. – Солдати питали, чи я заберу його до себе, чи хоронити його там. А як я привезу звідти? Чим? Грошей нема, я й не доїду туди. То ж тисяча кілометрів!

А було так. Коли почався черговий обстріл, Віктор якраз був у хаті, а жінка з Настею – надворі. Як раптом їхню вулицю засипало снарядами. Глянув – посеред двору стоїть Настя і плаче. Її маму відкинуло вбік, вона непритомно лежала на землі. Не було часу на роздуми. Кинувся до дитини, підхопив на руки. Лишався якийсь крок до підвалу, як у спину Віктора врізався смертоносний уламок від російського снаряда. Стікаючи кров’ю, ціною власного життя врятував Настю. Її мама так і не опритомніла – від важкого поранення через деякий час померла. Настя лишилася круглою сиротою. Їй допомагають волонтери, українські бійці.

Віктора Брензовича з військовими почестями поховали на чужині, далеко від рідного Закарпаття.

– Минуло вже майже два роки, а серце болить… – плаче мама Марта. – З того часу я по больніцах, давлєніє, голова болить. Стану його споминати – і починає трясти. Другі жінки хоч на могилку до синів йдуть, а я не маю куди йти. Не бачила Вітю мертвим. Він для мене весь час живий…

Олена ПАВЛЮК,
Закарпатська область

Передрук заборонено!

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!