Їдучи в Пилиповичі, село поблизу Новограда-Волинського, у батьківський дім Героя, мав намір записати спогади рідних про нього, а довелося почути емоційну й гірку розповідь батька про події, у які їхню сім’ю втягнули нечисті на руку та совість люди.

Про смерть молодшого сина Олександр Миколайович дізнався аж через тиждень після його загибелі. Поїхати по тіло до Києва сам не зміг: він чоловік уже в літах, тож цю нелегку місію виконали старший син із дружиною. Але вже тоді почалися проблеми: у довідці про смерть Олександра було зазначено, що він загинув у… бійці з хуліганами на якійсь із далеких від Майдану вулиць. Правда, лікар, котрий видавав тіло в морзі, сказав, що такого документа не підпише, бо добре знає, хто і звідки доставив цього застреленого чоловіка. Добре, що були з Балюками ще й хлопці з Майдану, яких така довідка також, ясна річ, обурила. Стали телефонувати по різних інстанціях, викликали юриста, і документ у прокуратурі таки переписали на правдивий. До пізньої ночі довелося втрясати все це. Але майданівці і транспортом допомогли, щоб доставити покійника з Києва в Пилиповичі. Від них дізнались і про обставини загибелі Сашка: як відтягував непритомного товариша, як у нього, вже мертвого, в руках був телефон, а оскільки ніяких документів при собі загиблий не мав, то по тому мобільнику видзвонили батьків, а коли ті, убиті горем, приїхали по тіло, виявилося, що це не їхній син, бо телефон, затиснутий у Сашкових руках, належав пораненому товаришеві. На жаль, і той поранений незабаром помер у лікарні.

Приблизно через місяць чи трохи більше після похорону в Пилиповичі до Балюка-старшого завітали несподівані гості. Один назвався волонтером, колишнім майданівцем і добрим знайомим Сашка, а другий – керівником відділення якогось банку в Новограді-Волинському. Вдома був лише Олександр Миколайович: старший син з онуками поїхали на заробітки, а невістка пішла якраз у магазин. Представившись, візитери завели мову (власне, більше говорив волонтер) про тяжке становище країни, про війну на Донбасі, про жертовність громадян і таке інше. 

– Тут вам з Адміністрації Президента надійшла допомога у зв’язку із загибеллю сина, – зрештою підсумував сказане волонтер, – 120 тисяч гривень. Якщо ви справжній патріот, яким був ваш син, то ви повинні відмовитися від цих грошей. А ще ліпше – пожертвувати на підтримку армії. Ось керуючий банком уже навіть підготував усі потрібні документи, вам залишається їх тільки підписати…

Оторопілий від почутого старий чоловік не знав, що робити.

– Почекайте, – тільки й знайшовся на слова, – зараз повернеться з магазину невістка, подивиться ті документи, бо я сам у них нічого не розберу.

Коли ж невістка прийшла й переглянула ті папери, то обурено мовила:

– Вас хочуть обікрасти! Женіть їх із двору! 

Але ті забиратися геть не квапилися, продовжували моральний тиск на господаря: не ганьбіть, мовляв, прізвище героя, відмовтеся від допомоги, скільки вам там залишилося жити. І лише коли невістка пригрозила викликати міліцію, непрохані гості забралися з двору.

Та наступного дня Олександр Миколайович усе одно поїхав у прокуратуру й поскаржився на незаконні дії керівника банку. 

– Мені там порадили написати заяву в міліцію, – розповідає. – І поки я був у райвідділі, подзвонили з банку, щоб прийшов отримати ту президентську допомогу. Керуючий на коліна падав, благаючи забрати з міліції заяву. Клявся, що нічого не знав, що сам став жертвою волонтера…

Одне слово, гроші батько Героя Майдану тоді отримав. Усі до копієчки. І банкіру пробачив. Але заспокоюватися на цьому, як виявилося, сім’ї Балюків було рано.

На початку літа до двору Балюків знову нагрянув знайомий волонтер. Без банкіра вже, зате з кількома чоловіками, котрі називали себе атовцями, та автомобілем «швидкої допомоги». Не сам був удома й Олександр Миколайович – із невісткою й двома дорослими внуками. Це і врятувало чоловіка від чергової халепи, яку підготував йому невгамовний волонтер. Цього разу він привіз документи, що буцімто старший син з дружиною погано доглядають батька, тому опіку над ним оформила його… донька.

– Але ж у мене тільки двоє синів, – пояснює Олександр Миколайович. – Ніякої доньки я не маю і не мав…

Але ті не слухали й намагалися затягнути господаря у «швидку», щоб завезти в психлікарню на обстеження, бо «донька», мовляв, вважає, що батько збожеволів… Тут вже внуки заступилися. Вони якраз траву косили неподалік і прийшли на ґвалт із косами. «Забирайтеся звідси по-доброму, – сказав один, – бо зараз як махну, то голови ваші так і полетять!»  

Замість «доньки» з’явилася «внучка» 

Міліція, яку викликали Балюки, перепинила посланців «доньки» на автомагістралі, за селом. Як вони виправдовувалися перед правоохоронцями, невідомо, але затримувати їх не стали.

А згодом Олександрові Миколайовичу надійшла повістка до суду. Позивалася тепер з ним уже… «внучка». Тобто невгамовний волонтер роздобув якимсь чином уже від колишньої дружини загиблого сина вже інше доручення – відсудити в Балюка-старшого частку президентської допомоги на користь її доньки. Річ у тім, що в молодості Балюк-молодший був одружився з мешканкою Тюменської області, перебуваючи там на заробітках.

– Шлюб із нею він узяв фіктивний, – пояснює Олександр Миколайович, – аби мати змогу прописатися. Жінка ж погодилася його приписати на своїй жилплощі з умовою, що поживе з нею, доки та не народить (вагітною вже була від іншого). Так сталося, що він привіз її в Пилиповичі, тут вона і народила недоношену дівчинку… 900 грамів лише важила дитинка. Але породілля відмовилася від неї. Її і вмовляли, і соромили, а вона і слухати не хотіла. «Мені, – каже, – недоноски не потрібні». І таки подалась у свою Росію сама.  Ми були в розпачі, не знали, що робити, бо син розповів, чому на такій оженився. Жінка моя, тепер уже покійна, Сашкова мати, наполягла взяти її. Виходили, доглядали, гарна дівчинка виросла. Сашко ставився до неї, як до рідної доньки. Її мати з Росії якось приїхала, а моя жінка і каже їй та синові: мовляв, то сходьтесь, як таке вже діло. Вони і зійшлися…. Невістка незабаром завагітніла, але народила мертве дитя. Потім приїхала сваха з Тюменської області й забрала дочку з дівчатком. Із Сашком та розлучилася й незабаром вийшла заміж удруге, а її новий чоловік  нібито вдочерив дівчинку. Правда, вона і досі з бабою живе…

Перший позов судом був відхилений, але не забарився другий, третій, четвертий. Волонтер найняв досвідчених адвокатів, ті добували все вагоміші й вагоміші документи на користь «внучки», яка навіть уже нібито і мешкала в його житомирській квартирі, принаймні була там прописана, і таки половину отриманої допомоги в Балюка-батька відсудили. Тепер відраховують у нього 20 відсотків із пенсії на користь «внучки». 

 – Не так би було прикро, якби ці гроші отримувала справді та дівчина, – підсумував свою розповідь Олександр Миколайович. – Я б і сам з нею поділився б, якби вона до мене звернулась. Але я впевнений, що всі вони до неї не доходять, а осідають у кишені того волонтера. Боюся, що я не одинока жертва його шахрайства. Адже за час своєї «волонтерської» діяльності він спромігся купити в Житомирі квартиру.