Іван Іванович у молоді роки був кіномеханіком, возив кіно по глухих поліських селах, яке у ті часи  крутили на… простирадлах. Маршрут пролягав від рідних Сенчиць до сусідніх Дубчиць, далі у Комори, Прикладники, Гориничі, Ніговище та Омит, через Нобель – знову до Сенчиць. У Дубчицях познайомився з майбутньою дружиною, бо саме у її хатині радянська влада організувала клуб. Завдяки такому  нехитрому «бізнесу» Софіїній незаможній родині вдавалось якось зводити кінці з кінцями.

– Іван «гонив» кіно просто у нашій хаті, був молодий і гарний, за тиждень після зустрічі покликав вийти за нього заміж. На мене тоді усі казали Зося, то вже «совєти» по війні написали у паспорті Софія.  На заміж погодилась, бо жених сподобався, а батьки мали нас, дітей, аж десятеро, – розповідає Софія Василівна.

– Я грав на гармошці, усі дівчата за мною бігали, але з першого погляду обрав Софію, ніколи про це не пошкодував. Вона народила мені п’ятеро синів, сильних, розумних, роботящих, – тішиться Іван Іванович, який вже шість десятиліть лагідно називає свою жінку «моя».

Коли молодята побрались, Іванові стало  не до кіно – треба було сім’ю годувати, первістка на ноги ставити. Мусив піти на ферму, працював підвожчиком кормів, пастухом, трактористом, там і заробив аж 43 роки колгоспного стажу. 

Софія ж після війни закінчила лише два класи сільської школи. Розповідає, чорнило діти робили із сажі чи соку червоного буряка, а папір вчителька видавала по аркушику на душу. Двоє рідних дядьків та тітка Івана Івановича емігрували  у Канаду, надсилали звідти посилки. Саме закордонний  крам допоміг подружжю збудувати простору цегляну хату, чи не найбільшу у Сенчицях, аж п’ятикімнатну, з триметровими стелями. Воно й не дивно – для п’ятьох дітей!

– Тепер хата нікому з нас не потрібна, бо із Зарічненського району переїхали ближче до сина. Оселю  «за дякую» віддали сусідці, щоб тільки пусткою не стояла. А скільки праці вклали ми у неї! За сезон заготовляли 15-20 тонн сіна, більшу частину якого треба було здати у колгосп, а ще «за просто так» віддати державі 120 яєць, 40 кілограмів м’яса, шкуру з кабана… Важко було, з ніг падали, – бідкається Софія Василівна.

– Колись було важко, старі при дітях доживали. Тепер ми, старші люди, не голодні, не голі, не босі, пенсію таку маємо, що й на цукерки вистачає. То, може, не треба гніватись, ганити Україну? Все було б добре, та біда прийшла на нашу землю – війна. Дякувати Богу, мої сини не мобілізовані. Василь живе у Зорі під Рівним, Михайло і Олександр – у російському Новгороді, Анатолій – в Криму, Володимир – у Володимирці. З дітьми розмовляємо мало не щодня по мобілці. Телефон Володя подарував, показав, як користуватись. Сини – наше щастя, а невістки – наша втіха. Усі живуть добре, трудяться, ніхто не розлучився… Тему війни намагаємось оминати, бо маємо внука-військового у Криму, боїмося, щоб не дали наказ воювати проти України, – ділиться думками Іван Іванович. Каже, разом з дружиною намагаються жити сьогоденням: наварять собі та собаці Барсику їсти, і тішаться  біля печі, як два голубки.