Волинь

Страждання в молодості обернулися... раєм

12 жовтня 2005, 00:00
0
0
Сподобалось?
0
Сьогодні він знову їй наснився. Усміхнений, із сяючими очима, обіймав її та усе допитувався: “Господи, і де ти була раніше? Чому ми не зустрілися 20 років тому?”
– Де я була? Це ти де так довго від мене ховався! – зі сміхом відповідала і просто танула від щастя. Ось він тут, біля неї, живий, рідний, її половина, подарована долею...
А за мить вона вже дивилася в темноту, і гарячі сльози дійсності котилися по щоках. Немає її Валіка і більше не буде. І пам’ять послужливо знову і знову повертає її у 20-річний вік. Певно, так і мало бути: перестраждати у молодості, щоб у зрілому віці знайти те справжнє, оспіване в легендах і піснях кохання.


Тумаки за підфарбовані губи

Пробігаючи черговий раз через подвір’я військового госпіталю, ще раз впевнилася – той солдатик таки спеціально шкутильгає на вулицю, щоб провести її поглядом. “О, дивись, вже й розклад мого руху вивчив”, – подумала й сама до себе посміхнулася.
Та посмішка була сприйнята хлопцем як добрий знак, і вже наступного дня він перепинив її, аби познайомитися. Гарний на вроду, височенний Микола сподобався Марії відразу. Часу на перевірку почуттів мала вдосталь, бо після виписки з лікарні Микола ще півроку дослужував в армії. Ось так, з госпітальних посиденьок на лавочці та листувань, й створилася нова сім’я. Спочатку переїхали жити у Краснодар, звідки родом Микола, але не прижилися, тому незабаром повернулися на Волинь.
Народилася донька. Поки Марія сиділа вдома, все було більш-менш спокійно, але щойно вона пішла на роботу, чоловік почав показувати свій крутий норов.
– І ти збираєшся отак виходити на вулицю? – на очах багровіло від гніву обличчя чоловіка, а вона все ніяк не могла второпати, чим на цей раз його прогнівила. Серед купи матів нарешті зрозуміла – її нова, щойно пошита спідниця мала не ту довжину, всього до коліна. І з криком:  “Такий одяг носять тільки шльондри!” – він заходився зривати та шматувати ту злощасну спідницю.
Такі екзекуції були постійно. Боронь Боже, аби вона розщібнула верхнього гудзика на блузці. Смертним гріхом вважалося підмалювати очі і губи. А спробувавши якось пофарбувати прозорим лаком нігті, Марія ледве не залишилася калікою. Микола схопив сокиру і потяг її на вулицю відрубувати пальці за такий важкий “злочин”. Добре, що сусіди нагодилися та розборонили. Вона плакала і прощала. Чомусь боялася залишитися одна, боялася людських пересудів. Аби не чути криків, що вона шльондра, пристойний вигляд приймала тільки на роботі. Увечері не йшла, а бігла додому. Бо ж коли прийде Коля, вечеря мала парувати на столі, а вони з дочкою – стояти поряд, як солдати перед генералом. Крім того, була впевнена в абсолютній його “святості”.  “Ні, ні, Коля такий гидливий. Он скільки разів сам казав, що не зможе й доторкнутися до іншої.” Тільки один раз серце тьохнуло, підказуючи щось. Бігла саме в магазин, коли ніс в ніс зіткнулася зі знайомою односельчанкою Надею. Але та так відсахнулася від неї, що Марія аж зупинилася від несподіванки: “Ніби злякалася мене. Дивно, і чого б це?” Думки спочатку налетіли, але вона тут таки їх відігнала, мала інший клопіт. Чекала ж Миколу з місячних заробітків, а тому надумала приготувати святковий обід.
Обіду, на жаль, не вийшло. Бо Микола, який мав приїхати ще зранку, з’явився аж на світанку наступного дня.
– Затримався потяг, – спокійно пояснив і, зіславшись на втомленість, пішов спати. Галі ж залишив цілу купу прання. Почала перебирати речі, коли це з чоловікових штанів випав десяток конвертів, складених вдвоє.  Спочатку подумала, що то її листи, які вона писала, але коли розгорнула…
Слова “коханий”, “милий”, “лапусик мій” зі зворотною адресою тої Надьки аж ніби вдарили їй в голову.  Враз усе стало на свої місця, “відкрилися” очі, і вона… заверещала від розпачу. Стільки років звинувачувати її у неіснуючих зрадах, називати “шльондрою” за підфарбовані очі, а самому так підло зраджувати!
Лежачи у темноті, Галя гірко посміхалася, згадуючи усі ті події. Подумати тільки, вона навіть віддубасила коханку чоловіка. А потім “здавала стометрівку”, втікаючи від батька, який хотів відомстити за доччині синці. Просто мексиканський серіал! Потім, дурна, докумекала, що Микола не зміниться, а тому рано чи пізно Надька відчує усю “радість” життя із ним. Так і було, вони недовго витримали разом. Зате їй ще довелося понервуватися.
Микола хоч і перебрався до своєї коханки, але спокою їм з дочкою все одно не було. Напивався і приходив на “розборки”. Як правило, вона опинялася на стільчику біля стіни, а чоловік метав ножі, як у цирку. Слава Богу, що дочка мала ніби “нюх” на любого татка, бо тільки той підходив до дверей, як вона стрибала з вікна і бігла по допомогу.
Розлучили їх, як не дивно, моментально. Вочевидь, на суддю подіяла її розповідь про ці десятирічні тортури. Але повну свободу Марія відчула лише тоді, коли Микола переїхав у свій Краснодар.

Ходила гордо, як дружина президента

– Подивіться, будь ласка, ще раз, для нас мають бути заброньовані місця, – приємний на вигляд чоловік намагався з’ясувати у неї, адміністратора готелю, де ж поділося замовлення зі Львова.
– Я дуже уважно передивилася, але запевняю вас, броні немає.
– Так, дійсно, з такими гарними очима, пані, як у вас, дивитися погано просто неможливо.
Ось так і познайомились. Невимушеність, легкість, піднесення у душі після розмов… Марія дивувалася – їм за сорок, хіба таке може бути? Валентин був одружений, мав дві дочки. Хоча відразу натякнув, що життя не дуже складається. Марія тоді ще посміялася:
– Ну, звичайно, у чоловіка, який перебуває у відрядженні, сім’я завжди ось-ось розвалиться.
Але це таки було правдою. Бо в черговий раз, приїхавши у справах в Луцьк, пояснив Марії, чого розлучається. Дружина дуже п’є, вже й не знає, кого до себе в ліжко кладе.
…Вона навіть подумати не могла, що шлюб може бути таким вдалим. Глянуть один на одного, і вже знають усі бажання. Просто суцільні місяці щастя. Валентин переїхав жити до неї, влаштувався тут на роботу. Перезнайомилися родинами, діти здружилися. Вони жодного разу не те що не посварилися, навіть косо не глянули один на одного.
– І ти ось так завжди готувала їсти? І ось так прала? І так-от писала? – усе допитувався Валентин, дивлячись, як вона робить хатні справи.
– Ну, звичайно. Хіба в такому віці я можу змінитися?
– Маріє, ти ідеальна. Як цього міг не бачити твій чоловік?
Таким стосункам заздрили, дивувалися, вітали. Казали, що вони обоє випромінюють щось неземне. А якось на морі, де вони відпочивали, один грузин, подивившись на Марію, вигукнув:
– Вах, эта женщина ходит, как жена президента!
Марія іноді ловила себе на думці, що так добре постійно не може бути. Але пройшло два з половиною роки, все залишалося так, як і раніше. І вона розслабилась…
Смерть забрала його миттєво, уві сні. Валентину було всього 46 років. Марія ще довго після того не могла усвідомити, що його вже не буде. Шукала серед натовпу, і не знаходила. Але десять років “лікування” – строк великий. І вона зрозуміла – про такий подарунок долі деякі можуть тільки мріяти, а  вона ним користувалася аж два з половиною роки. Й досі приїжджають його дочки, тепер уже зі своїми сім’ями. Не забувають невістку і свекор зі свекрухою. А Валік завжди залишається живим уві сні…

Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область

Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися