Чотири роки, як на небо відлетіла «Небесна сотня»
Чотири роки минає відтоді, як Україна пережила одні з найтрагічніших днів своєї історії. 18 лютого тодішня влада почала жорстоку бійню на київському Майдані. Та попри сподівання, знайшлися сміливці, які не злякалися, не втекли, вони вперто стояли на барикадах. Їх поливали крижаною водою, викурювали вогнем і димом. Врешті 20 лютого на очах у всієї країни, яка прикипіла до телевізорів, у «прямому» ефірі у центрі європейської столиці «чорна» рота «Беркута» почала їх розстрілювати. Того дня в Україні з’явилися ангели-охоронці «Небесної сотні».
Одним з тих, хто летів 20 лютого назустріч «беркутівським» кулям, був нинішній дернівський сільський голова Ківерцівського району Волині Олександр Гуч.
Сотні наказали втікати з палаючого Майдану, а вони повернулися
Олександр Гуч, для друзів просто Пегас, з тих хлопців, які на Майдан не могли не їхати. Він – член Нацальянсу, волонтер патріотичного фестивалю «Бандерштат», з перших днів був учасником Євромайдану у Луцьку, потім їздив у Київ. 25 січня увійшов до складу новоствореної сотні самооборони Майдану «Волинська січ». Напередодні трагічних лютневих подій став її сотенним. Увечері 17 лютого Сашко Гуч брав участь у нараді, яку проводив комендант Андрій Парубій. Там наголошували, що акція 18 лютого має бути мирною. Протестувальники хотіли взяти в облогу Верховну Раду, аби змусити депутатів скасувати драконівські закони 16 січня, які обмежували права людей.
– Ми запитали, що із собою брати? Сказали: «Нічого». Тож і пішли в одних касках, згадує Саша.
Та вранці 18 лютого все пішло не так, як планували. Майданівців чекали до зубів озброєні тітушки і «Беркут». Пегас згадує, що офіцер з «тієї» сторони попередив, що отримав команду їх «розбити і порвати».
– Ми стояли на розі Шовковичної та Інститутської. Зі всіх боків став наступати «Беркут», опинилися в кільці, почалося місиво. Кийків отримали майже всі хлопці. Я сам вхопив дві «резини», та мені пощастило. Іншим же добряче перепало: хтось вхопив «резину» в око, хтось – у шию. У них текла кров, вони падали, непритомніли. Просимо: «Не стріляйте! Заберемо тих, хто лежить!» Ніби й переставали, а коли ми підходили до товариша, знову починали стріляти. Поведінка була просто звірячою і не «по мундирах». А тут ще й барикади на Грушевського прорвали. Усі на нас почали бігти. І ти вже не розумієш, чи тобі кінець сьогодні буде, чи тебе просто пов’яжуть і повезуть в каталажку... Ми тоді пішли до Будинку профспілок. Наша сотня забарикадувала двір. Стояли там до самої ночі. Бачили, як барикади на Європейській площі пробила техніка, і звідти у різні боки розліталися люди. Навколо – все у вогні та крові. Було дуже страшно. Подзвонив старшому, запитую: «Що робити?» Каже: «Втікайте, по Маложитомирській є вихід». Ми й пішли. Уже майже дісталися до Лядських воріт, і тут Кремінь, Сашко Капінос із села Дунаїв, що на Тернопільщині, каже: «Стійте хлопці, ми ж тут не для того, щоб здатися». Тож вирішили вернутися.
Це було щось неймовірне: з Майдану виносять поранених, скрізь вогонь і дим, попереду – «Беркут»… І тут два десятки хлопців з 35-ї сотні «Волинська січ» у шоломах, з палицями і щитами стали просуватися проти «течії» людей, які намагалися залишити Майдан. Їм кричали: «Герої!» І у той момент це були не просто слова. Вони йшли у пекло. Уже за годину від вибуху гранати отримала тяжке поранення Віка Романчук з Ківерців. Досі з тіла дівчини не витягнули усіх осколків. Петру Жовтовському із села Дунаїв на Тернопільщині вибило око, нині ходить з протезом. Його односельчанину Сашку Капіносу гумова куля влучила у голову і пробила череп. Його завезли у лікарню, прооперували. Він ще встиг опритомніти і сказати: «Все буде добре! Ми переможемо!» 19 лютого у Сашка зупинилося серце.
– Якраз на барикадах стояли. Подзвонила його подруга і сказала, що Кременя більше немає. Ми всі сиділи там і ридали.
«Хотів подзвонити мамі, та не міг сказати їй, що помру»
Втікати з Майдану тоді ніхто й не думав. Навпаки, до хлопців приїхала підмога. 19 лютого до них приєдналися Василь Мойсей і Артем Запотоцький із Луцька, Володимир Ткачук з Іваничів, Сашко Нечипорук з Рівного… 20 лютого під’їхав Сергій Байдовський з Нововолинська та Іван Тарасюк із Залісоччя Ківерцівського району. Олександр Гуч пригадує, що під ранок 20-го лютого тільки прилягли перепочити, як телефонує Сергій Мерчук (Звіробій), нині начальник патрульної поліції Рівного, і кричить у слухавку: «Виводь людей, барикади впали!»
– У мене всередині усе обірвалося. Я піднімаю хлопців, ми навіть не вмилися і не почистили зуби. На ходу вдяглися, вхопили амуніцію, вибігли надвір, вишикувалися у шеренгу, поклали один одному руки на плече і пішли на Майдан. Там панував хаос, стрілянина. Я бачу, що зверху від Жовтневого хлопці нам махають: мовляв, ідіть на поміч. І ми побігли туди. По нас почали стріляти. Вбили Василя Мойсея. Ми просувалися вперед групками. Виривали дорогою якісь дошки, щоб прикритися, але це не рятувало. Я був з односельчанином Павлом Марчуком. Перед нами хлопці попід деревами сиділи. Зліва одному влучили в ногу, він впав, стікаючи кров’ю. Ще одному поцілили в шию. Я все бачив, немов у повільній кінозйомці: як він відхиляється назад, сповзає по дереву і з нього витікає кров та біжить прямо до нас. У цей час я подумав: «Що ми тут робимо? Ми ж зі щитами і палицями, а по нас стріляють». Але тоді відступати не можна було. Бо за нами – Майдан. Там жінки, старші люди – вони взагалі без захисту, просто прийшли підтримати протест. Не можна було допустити розправи над ними. І тому ми йшли вперед. Тут куля влучила у Павла. Я закрив його щитом і почав витягували. Протягнув метрів два, як куля прилетіла мені в ногу. Бачу свою кістку, кров, яка витікає… Друга зрикошетила у живіт і розбила бляшку пояса. Я мав два телефони, то один був зовсім розтрощений. У той момент я думав, що це кінець. Дістав другий телефон, став набирати номер мами, щоб попрощатися. Але скинув, бо не міг сказати їй, що помру. Почав повзти на боку. Підбіг якийсь чоловік (згодом я дізнався, що це був Сергій Трапезун, вчитель і пасічник із Сатанева на Хмельниччині). Він мав метрів два росту. Взяв мене на руки і поніс. Потім ще хлопці підбігли. Занесли у готель, поклали на стіл, дали укол. Я бачив, як один за одним приносять хлопців. Поранених і вбитих. Там тоді ніхто не знав, чи виберемося звідти, чи всіх нас переб’ють.
Щоб засудити вбивць, в Україні не вистачає законів чи волі?
Олександру Гучу пощастило вижити. Його разом з лучанином Артемом Запотоцьким літаком відправили на лікування до Ізраїлю. Він не був на похоронах жодного зі своїх побратимів. Але перше, що зробив, коли повернувся додому – пішов до них на могили.
– З нашої сотні «Волинська січ» на Майдані було десять чоловік поранено, а шестеро полягло. Сашко Капінос із села Дунаїв Кременецького району Тернопільської області, Василь Мойсей з Луцька, Сергій Байдовський з Нововолинська, Едік Гриневич з Деревка Любешівського району, Сашко Храпаченко з Рівного, Іван Городнюк з Березного Рівненської області. Івана Тарасюка із сусіднього Залісоччя я не знав. Він приїхав, щоб приєднатися до нашої сотні. Очевидно, знайшов нас і свою кулю вхопив… Я їжджу до хлопців, іноді сам, іноді збираємось з побратимами. Часто буваю у Василя Мойсея в Луцьку. Це моє місце паломництва. Посиджу на лавочці, подумаю…
Через чотири роки після тих страшних днів Олександр Гуч каже, що ні про що не шкодує. Адже люди на Майдан вийшли за змінами, щоб було краще жити, подолати корупцію та брехню.
– Поки у нас це не дуже виходить. Боляче, коли розумієш, яка людська жертовність була на Майдані, і бачиш, як ловлять чиновників на хабарах, а потім відпускають… Це ж людям плюють в обличчя. Так не можна.
Чесно зізнається, що революціонером бути легше, ніж тепер працювати сільським головою. Зробив це, щоб завершити розпочату на Майдані справу – змінити систему. Поки складно. Але сотенний 35-ї майданівської сотні не втрачає оптимізму. Не зміг відповісти тільки на одне питання – який вирок має бути винесений тим, хто стріляв і хто віддав наказ. І без слів зрозуміло, що люди не придумали ще такої кари для вбивць героїв Небесної сотні, яка б осушила сльози їхніх матерів, дружин та дітей.
– У травні минулого року був на суді. На лаві підсудних – п’ятеро «беркутівців». Вони сиділи і сміливо дивилися в очі. Один навіть попросив слова і запитав, чи я не зауважував, що стріляли тільки тоді, як хлопці рухалися. На що я задав зустрічне питання: «Чи ви в оптичний приціл не зауважили, що стріляєте по мені, коли я людину поранену відтягую?» І він відвів очі.
Не вкладається у голові, що через чотири роки вироки й досі не винесені. Хто у цьому винен? Потерпілий від кулі снайпера Олександр Гуч переконаний, що прокурори зробили все для того, щоб справа була розслідувана.
– Я бачив на стіні у прокурора карту з позначеними місцями, кого де вбили і поранили, з іменами. І де стояли «беркутівці», як вони пересувалися. Прокурори прямо кажуть: «Ми все знаємо, хто у кого і коли стріляв. Але щоб їх засудити, не вистачає законодавчої бази».
Боже, які страшні слова! Щоб засудити вбивць сотні людей, в Україні не вистачає законів! А я б ще сказала: і волі керівництва держави, та й совісті. Бо за їхні чиновницькі крісла заплатила кров’ю «Небесна сотня».
А ще страшенно боляче, що нинішня влада зрадила принципи Майдану. Корупцію не здала – вона розцвіла ще пишніше. Порядок не навела – народ ще більше зубожів. Недарма люди запитують: для чого була Революція гідності, за що хлопці клали голови на Майдані?
Коли цими днями підете до храму, поставте свічки за упокій тих, хто побіг назустріч кулям заради кращої долі країни. Вони вірили, що її можна змінити.
Наталка СЛЮСАР
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!