Молодий журналіст Євген ХОТИМЧУК, 1975 р.
Актуально

45 років віддає своє життя творчості шеф-редактор газети «Вісник+К»

2 лютого 2020, 13:18
0
0
Сподобалось?
0

Цей молодий красивий журналіст – Євген Хотимчук. У пошуках цікавих матеріалів об’їздив автобусами, машинами і навіть літаками-кукурудзниками усю Волинь, написав сотні розповідей про простих колгоспників, відомих людей області… З бідового сільського сироти, який всього у житті добивався сам, виріс у відомого на Волині письменника, шеф-редактора знаної газети «Вісник+К», журналу «Люди і долі», газет «Між нами бабами», «Скандал+Кримінал», які читають в усіх куточках України. Днями Євген Хотимчук відзначає 45-літній ювілей творчої діяльності.

Журналістом став завдяки коханню

– А до нас письменник приїжджав! – коли у нас гостював Євген Хотимчук, ми з братом один поперед одним хвалилися друзям. Розпирала неймовірна гордість: ми знаємо справжнісінького живого письменника, він з нами жартував і сміявся!

Минув час. І ось тепер, через багато років, беру інтерв’ю у свого керівника – шеф-редактора «Вісника+К» Євгена Хотимчука. А привід поважний – 45-річчя творчої діяльності, відколи 3 лютого 1975 року почав працювати у газеті «Радянська Волинь». Хоча варто 55-літній ювілей святкувати! Бо першу замітку Євгена Яковича було надруковано у рожищенській районці «Світло Жовтня», коли він був чотирнадцятилітнім хлопчиною.

– Творчу іскру пробило перше напівдитяче кохання. Вельми сподобалася дівчина із сусіднього села. Так хотілося її чимось здивувати, – згадує Євген Якович. – Я їй сказав: ради тебе стану журналістом, напишу книжку. Тоді учні з Любча приїхали на вогник до нас у Рудку-Козинську. І про цю зустріч я написав замітку у районку «Світло Жовтня». Пригадую, з яким трепетом в душі розгортав кожний номер газети, спраглим поглядом шукав замітку зі своїм прізвищем. І одного дня однокласники сказали, що її надрукували. Не повірив. Коли розгорнув газету і побачив «Є. Хотимчук, учень Рудко-Козинської школи», то мало не плакав від щастя. Скільки після того було гонорарів, та свій перший – 43 копійки – не забуду ніколи.

Цю малесеньку замітку на три абзаци ми відшукали в архівах. На сорокарічний ювілей творчої діяльності вісниківський колектив подарував Євгену Яковичу підбірку його матеріалів зі «Світла Жовтня» та «Радянської Волині». Спочатку були невеличкі інформації, згодом розповіді про сільські сім’ї, комбайнерів, які важко трудилися у жнива. Та найбільше вражає його матеріал, написаний у 15 років, про те, як шестеро дітей накидаються рідною матір’ю.

Євген ХОТИМЧУК тепер

– Що я тоді пережив! – згадує Євген Хотимчук. – Як мене вдома сварили, бо ж написав про дикий факт з рідного села. Мати дуже не хотіла, щоб я став журналістом. Колись до нас у колгосп приїхав фотокор, напився і навкарачки стояв посеред дороги в болоті. «То ти таким куріспундєнтом хочеш бути?» – дивувалася вона.

Холодна ніч на підвіконні

Але газета і журналістика притягували Євгена Хотимчука наче магнітом. Та поступити після школи на факультет журналістики в університет, де конкурс на одне місце становив 25 абітурієнтів, було нереально. І враз його запросили в районну газету, куди дописував ще з сьомого класу.

– Уявляєш, як я перший раз летів на роботу! – як сьогодні, Євген Якович пам’ятає цей щасливий день. – Смаркатий, бідний Женько Фанащин (мама Афанасія) йде на роботу у редакцію-у-у! Це було неймовірно! Ніг не чув під собою.

Дуже гірким було розчарування, коли десь через місяць керівник сказав: «Хлопче, з тебе нічого не вийде». Але через багато років, коли Євген Хотимчук з 1996 року став успішно редагувати газету «Вісник+К», яку знають в усій країні, цей чоловік визнав свою помилку. Добре, що тоді сімнадцятирічного хлопця той удар не зламав. Став працювати у колгоспі, пізніше – бібліотекарем і посилено готувався до вступу в університет.

– Затявся і вирішив довести, що я не тупий, що з мене будуть люди, – каже Євген Якович. – А ще хотів втілити свою мрію стати журналістом. І почав ще більше писати в газети. В обласній молодіжці «Молодий ленінець» з’явилася велика стаття «Давидюки». Вона додала мені впевненості, віри, що можу писати. Засів за підручники, зубрив українську мову, німецьку, історію. З першого разу не вдалося поступити. А 1970 року став студентом Львівського університету факультету журналістики. Щасливішої людини на світі не було!

Не все йшло гладко у навчанні, але остання практика в улюбленій газеті «Радянська Волинь» пройшла блискуче. Тоді ж редактор Полікарп Шафета запропонував молодому журналісту роботу. Той день, а точніше ніч 3 лютого 1975 року запам’яталася на все життя. Приїхав поїздом у Луцьк, щоб переночувати у двоюрідного брата Володі і наступного дня йти у редакцію, але його вдома не застав. Куди йти посеред ночі? Знайомих нема, грошей на готель теж. Тож ночував… на підвіконні у коридорі.

– Пам’ятаю, мені так холодно було!.. – згадує Євген Якович. – А зранку небритий, пом’ятий переступив поріг редактора. Він підозріло подивився на мене зверху вниз. Правда, коли я все пояснив, Шафета пом’якшав, співчутливо поставився. Щиро вдячний йому за те, що дав мені шанс.

Не газетою єдиною…

За 45 років скільки журналістських шляхів пройдено, скільком нашим читачам Євген Якович допоміг! Сотні газетних публікацій вирішили, здавалося б, безвихідні ситуації. Власним досвідом нас, своїх працівників, шеф-редактор вчить писати коротко, глибоко, без «словесної полови», і коли звертається зі словами «діточки мої», ліпшої похвали не треба. Свої знання Євген Хотимчук передає трьом старшим синам, які пішли батьковими слідами. Стали журналістами, очолюють провідні видання Волині. Це унікальний випадок в Україні!

Енергійності Євгена Яковича, завзяття, великого бажання трудитися і творити можна повчитися молодим. З його ініціативи «Вісник+К» започаткував десять років тому акцію «Знайди могилу повстанця». Завдяки небайдужим людям було знайдено забуті поховання бійців УПА у селах Мульчиці Володимирецького району Рівненщини, Волосівка та Рудка-Козинська Рожищенського  на Волині. І серед них – місце спочинку першого маминого чоловіка Степана Пархомчука, який молодим поліг за Україну у 1943-му. Вісім років тому Євген Хотимчук заснував патріотичний дитячий конкурс повстанської пісні «Складем хоч пізнії вінці», який проводиться на Покрову у Турійському районі на Волині. Кілька років тому Євген Хотимчук видав книжку Олексія Пархомчука «Повстанський літописець». Рукописи цього чоловіка про патріотів з рідного села Рудка-Козинська знайшли у вулику. А минулого року вийшла книга «Волинський небесний батальйон» про загиблих солдатів у війні на Донбасі. Задум вшанувати полеглих героїв виник теж у Євгена Яковича. Розповідями про них віддаємо їм шану…

– Всього у житті я добився сам, бо сиротою ріс з восьми років, – без зайвого лукавства каже Євген Якович, його голос тремтить від хвилювання.

«Твори пропускаю через душу…»

Свого слова, яке дав коханій дівчині у сьомому класі, Євген Хотимчук дотримав. І при зустрічі з нею аж через 40 літ подарував свої твори. Завдяки їй та іскра дитячої любові сотворила його долю. Став Заслуженим журналістом України, письменником, редактором, нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня. І написав не одну книжку, а 13! «Батькова хата», «Суд», «Спокута», «Рідна мати моя», «Іду до тебе», «Калиновий щем», «Байструк», «Женила сина Катерина», «Слово гаряче та щире», «Коли дуби плачуть», «Прощання» та інші. У них стільки вкладено тепла і любові! Особливо вражають новели про маму «Три головки часнику», «Живий лист», «Груші по рублю»... Люди читають і плачуть, бо кожен згадує свою неньку. Твори Євгена Хотимчука проймають серце, бентежать душу, викрешують сльозу, адже в них жодного слова фальші, у кожному сюжеті – чиясь правдива історія, вміло та щиро описана тяжка доля простих людей, їх радощі і печалі, влучно передана сільська мова. Не дивно, що не тільки земляки руденці впізнають в оповіданнях себе, брата, сусіда, а й наші читачі з усіх куточків України. Тому часто у редакції «Вісника+К» лунають дзвінки з Чернігівщини, Сумщини, Кіровоградщини, Житомирщини, Дніпропетровщини і навіть Луганщини з проханням надіслати книжки Євгена Хотимчука. Бо його твори читаються легко, і здається, що пишуться теж просто.

– Та ні, – хитає головою. – Всі твори вистраждані, пропускаю їх через душу. Нерідко скаче тиск, болить серце. Наприклад, повість «Недоля» забрала багато сил, здоров’я, навіть потрапив у лікарню. Плідним був 2018 рік, тоді написав три книжки, а видав торік. Не всім задоволений. По-іншому тепер написав би повість «Вивезенці» про родину двоюрідного брата. Він прочитав і сказав, що не все було так. А от новелу «Суперниці» вважаю дуже вдалою, хоч це був мій найперший художній твір. Разів десять переписував, але й досі пам’ятаю початок. Дуже люблю свою «Солдатку», «Пізню весну», «Женила сина Катерина» – це творчі знахідки. У книзі «Слово гаряче та щире» зібрав свою публіцистику за усі роки. Вдячний долі, котра пов’язала мене з пером, з творчістю. Ох, нелегка ж то праця, люди добрі, зате яка солодка! Я щаслива людина, бо займаюся своєю улюбленою справою, живу і дихаю нею. Слово журналістика мені аж пахне...

Олена ПАВЛЮК


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися