Створена Євгеном Хотимчуком 25 років тому газета «Вісник+К» (спочатку «Вісник») – перше успішне видання на Волині, яке захопило у свою орбіту читачів з усієї України. Воно стало дзеркалом сучасної преси – з високим тиражем і всенародною популярністю. Про неймовірні успіхи газети «Вісник+К», її додатки, нелегкі шляхи-дороги – в інтерв’ю з шеф-редактором, заслуженим журналістом України Євгеном Хотимчуком.
– Перший комерційний досвід я отримав, коли працював відповідальним секретарем Волинської обласної журналістської організації на початку 90-х років, – розпочав він. – Тоді написав багато художніх творів (до того в мене вийшов великий прозовий твір – роман «Суд»). Багато газетярських колективів переживали скруту, редактори розгубилися… А мені хотілося заробляти! Заробляти журналістикою і бути успішним. І не нюняти, не сподіватися на когось. Так я заснував невеличку газетку «Всяка всячина» – давав сюди матеріали на найрізноманітнішу тематику, якої люди не знаходили у радянських газетах. Потім видав газету «Ти і я» – для кожної жінки і чоловіка, для дому, для сім’ї, для розваг. Коли побачив, що діло йде, зробив ще один крок: створив газету «АДЕ» (скорочено від «Анекдоти. Детективи. Еротика»). Отут я розійшовся… Надрукував такі довгоочікувані пікантні еротичні історії, та ще й заборонені у радянських виданнях фото голеньких красунь. Сам відвозив газету у Львів, Тернопіль, Рівне, домовлявся з поштовиками, щоб розповсюджували її. Тираж сягнув 35 тисяч примірників, що на той час було нечувано. Я мав шалені гроші. Купив для спілчанської організації автомобіль «Таврію», 20 журналістів відправив на курорти, чотири кіоски придбав, базу відпочинку у селі Буцинь Старовижівського району на 12 осіб почали будувати – все це не собі, а для спілчанської організації. Але, як то буває, на мене настрочили у податкові органи анонімочку, і почалися перевірки. Це були колишні товариші, які не просто заздрили, а дичавіли від успіху Хотимчука. Зрештою, склалося так, що банкір Василь Гаврилишин запропонував видавати газету під назвою «Вісник». У той час наді мною іронізували, що я окрім голих дівчат не вмію нічого розміщувати на шпальтах… До мене на роботу ніхто не хотів йти, але якось набрав штат із шести працівників. 25 квітня 1996 року ми все ж таки випустили перший номер «Вісника».
– Він відрізнявся від інших видань заголовками, а відповідно, й темами: «Чи хропуть народні депутати?», «У рідній хаті Президента», «Втопили Сталіна»!
– Так, але «Вісника» не поспішали купувати. І ось підсумок: пачками повертають нам поштовики і розповсюджувачі нереалізовані примірники. Береш їх – і руки печуть… Нам тоді дуже допомагав світлої пам’яті талановитий і знаний журналіст Святослав Крещук. Ми публікували його нотатки про подорож на Камчатку. Дуже теплі спогади про Назарія Яремчука подав мій однокурсник Володимир Краснодемський. Ніна Романюк розкрила своє перо у нашій газеті, згодом стала заслуженим журналістом України. І ось якраз на моє 45-ліття у жовтні 1996 року тираж уже став 5300 примірників. А на 1 січня 1997 року ми досягнули 11 тисяч з хвостиком. За вісім місяців газета стала окупною. Це було нечувано у тих волинських реаліях! Я тоді мав зарплату 30 доларів. Сам макетував, писав, коректорську роботу виконував. Варила клепка! Десь 60 відсотків свого часу займався розповсюдженням. Проїжджав за день до тисячі кілометрів – слухайте, де ми, а де прикарпатські Косів і Коломия. Ми й конкурси почали проводити.
– У конкурсі «Якби я мав мільйон…» сам редактор подарунки вручав…
– Одній переможниці я тапочки взував! Виявляється, саме цю річ купила б жіночка, якби мала таку суму. І сумно, і боляче… Ми ставали ближчими до читачів, навіть на весілля їздили до них. А якось після наших публікацій про бідових і нещасних у редакцію благодійні клумаки читачі стали приносити, щоб допомогти потребуючим… У нас переважно сільський читач, серед якого більше жіноцтва середнього і старшого віку. Я вчу своїх журналістів: маєте бачити перед собою свого читача, даю працівникам цілковиту свободу дій, бо довіряю їм. І на сторінках залишаємо лише цікаві тексти. Бо то є школа Хотимчука. До листів наших читачів ставимося з повагою. Я кажу: дмухайте на кожен, бо для тисяч людей «Вісник+К» зараз – це, можливо, остання інстанція, куди вони звертаються по допомогу. Щоправда, не розглядаємо анонімних.
– Чи всі листи Ви читаєте?
– Лише гострі, критичні, проблемні. Решту – головний редактор, яким є мій старший син Володимир.
– До речі, він усвідомлено прийшов у журналістику?
– І не тільки він, а й двоє інших синів! Вони, як і Володя, закінчили факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка – той, що і я. Їм починати було простіше, адже батько багато чого підготував… Тарас зараз редактор рекламної газети «Твій вибір», журналу «Твій стиль», має свою службу розповсюдження. Павло теж очолює власну газету «Ти і я, і вся сім’я». А загалом на двох мають півтора десятка газет. Найменший, Олег – майбутній програміст. Хлопці толкові, хоч є напрямки, де батько ще їх «шикує»… Я хочу більше присвячувати себе творчій роботі, написанню художніх творів, проте, звісно, постійно впливаю на розвиток творчого процесу. Пригадую, як на початку нашої, як хтось думав, безнадійної справи друкарка Інга Павлівна у 1996 році приблизно так казала: ой, що ж то буде, як закінчаться теми? Не закінчилися і не закінчаться! Бо пишемо про непрості долі, курйози, неординарні випадки в історії, пов’язані з нашим краєм, любовні пригоди чоловіків і жінок, про вірність та зраду, нетрадиційні методи лікування всього і всіх, героїзм людини, її незвичайні здібності… Ніколи не думав, що доведеться писати про війну, героїв АТО. Ще на початку випуску газети небагатослівно звертався до читачів, у скрутні дні для країни чи видання теж розмовляв з ними. І про свою маму розповідаю. Це вже синівський обов’язок, тож я пропускаю повз вуха докори, що, мовляв, своє особисте виставляю напоказ… Усе, чого я та мій брат досягнули, це великою мірою заслуга матері. Мої розповіді про неї – це, можливо, спроба віддати борги, запізнілі, на жаль…
– У кожного з нас є вина перед матір’ю…
– Останнє з цих зусиль – розшуки могили маминого першого чоловіка воїна УПА Степана Пархомчука, полеглого у 1943 році на хуторі на межі Турійського і Рожищенського районів. Там ми вшанували пам’ять героїв УПА – я за свої кошти побудував пам’ятники повстанцям. Тут щороку проходить і конкурс повстанських пісень, де мене попросили бути головою журі. Я запровадив у «Віснику+К» акцію «Знайди могилу повстанця», і люди відгукнулися, зокрема, у Рівненській області, де також відкрили багато поховань повстанців. У материній долі був ще один трагічний поворот – вона вийшла заміж за нашого батька після війни, і нам було небагато літ, як знову стала вдовицею... Постать своєї матері я спробував осмислити у книгах «Іду до тебе» та «Рідна мати моя».
– Вона вийшла у бібліотечці газети. Бібліотечка – це наступний сміливий рівень «Вісника+К»?
– Переконаний, що так. Своє видавництво започатковане було ще в середині 90-х років, коли у нас працював світлої пам’яті Феодосій Мандзюк, який був моїм заступником. Це ще один менеджерський крок.
– Так само, як і вісниківські додатки. У чому їх феномени?
– У кожному номері «Вісника+К» ми друкуємо розповідь під рубрикою «Невигадана історія». Я зрозумів, що треба їх видавати окремо. Так з’явився журнал «Люди і долі». Також видаємо газети «Між нами бабами» та «Від села до села», які стали дуже популярними. Нам пишуть листи з усієї України. Дописують же – від журналіста до офіціантки. За публікацію мають хороший гонорар. Це є закон Євгена Хотимчука і «Вісника+К» – заохочувати і творити улюблене видання разом.
Розмовляв Віктор МАЗАНИЙ, письменник, заслужений журналіст України
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!