Операція тривала 18 годин: атовцю пришили відірвані на війні обидві руки
З перших уст

Операція тривала 18 годин: атовцю пришили відірвані на війні обидві руки

15 березня, 20:55
0
1
Сподобалось?
1

46-річний атовець з Житомирщини після тривалого лікування та реабілітації, попри те, що пальці правої руки ще не працюють у повному обсязі, а в лівій бракує чотирьох сантиметрів кістки, повернувся в 1-шу штурмову роту в Авдіївку.

 Як тільки він скидає військову куртку і залишається у футболці, неможливо не зрозуміти, що обидві його руки пошрамовані так, ніби їх зшивали з клаптиків шкіри різного розміру. І саме тоді впадає у вічі, що права рука трохи коротша за ліву. І вона складена так, що утворилися складки посередині передпліччя, а пальці неприродно вивернуті – вони ще так добре не розроблені, як на лівій. І при цьому боєць робить будь-яку роботу, не уникаючи ні важких вантажень, ні чергувань, ні виїздів.

Доброволець Андрій Бондаренко, позивний Бондік: Єдине, чого я не можу ще робити своїми пришитими руками, - кидати ножа 02

Те, що обидві відірвані під час бою руки, лікарям вдалося пришити так, що доброволець може ними тепер працювати, - надзвичайне диво, що здавалося неможливим. Але скільки таких див сотворили українські лікарі під час війни, застосовуючи і новітні методики, і всю свою майстерність та професіоналізм. Все, що розказує Бондік, може здатися фантастичним оповіданням. Але все це – правда.

Ось розповідь самого Героя:

Коли в Києві почався Майдан, працював на півночі Росії. Я ж інженер-будівельник. Але одразу зрозумів, що маю брати участь у мітингах, бо це моя країна. Тому я здав об’єкти і - додому. Мені було зрозуміло, що щось серйозне буде. Але через пару тижнів мене попросили повернутися, потрібно було вирішити декілька питань. Вимушений був поїхати. Назад повернувся через два місяці, коли починалася війна. І, до речі, до війни я розмовляв російською мовою, а з того часу – виключно українською.

Це у мене друга війна. Першу пройшов у Югославії. Коли я з Півночі приїхав додому, відразу гайнув на Майдан, але "Правий сектор" вже воював. Я почав їх шукати. Спочатку ми були поряд з батальйоном імені Кульчицького під Слов’янськом, на блокпосту. Там у мене і сталася перша контузія. Це було літо 2014 року. Якось як гупнуло! Я відкрив очі вже в Ізюмі, а потім - у Мечнікова. Снаряд розірвався неподалік від блокпосту, накрило мене і ще двох пацанів. А мені ще й уламок зайшов під шкіру голови, кістку не пробив, але вм’ятину залишив. Два місяці я промучився по лікарнях, але мені дуже погано було… У вересні я повернувся на війну. І вже поїхав на базу 5-го батальйону, а звідти згодом - у Піски. Мене перевірили, що я вмію. А я ж ще під час служби в армії і ПТУР, і СПГ, і АГС використовував… Досвід у мене великий.

"УЛАМОК ПРОШИВ МОЮ СКРОНЮ НАВИЛІТ"

Сім з половиною місяців я пробув на позиції "Сауна" в Пісках. Найближча ворожа позиція розташована за 150 метрів від нас. Їм також все було добре видно. Тому по нас постійно працювали в той час. Іноді снаряди лягали так точно, що, здавалося, все, кінець, зараз рознесе нашу "Сауну". Було якось, Інженер картоплю чистив, а я чи то патрони забивав, чи то гранати до АГС готував, а навкруги "Сауни" по колу "Гради" прилетіли. Але по самій позиції жодного разу не влучили. Ми сиділи на другому поверсі, а в укриття треба було бігти на перший. Інженер каже: не встигнемо. Я погодився. Сидимо? Сидимо. Погупало навкруги, та й перестало.

Ми утримували лінію оборони від злітки аеропорту і до дев’ятиповерхівки "Вольво центру". Наша точка розташовувалася попереду, з її даху було добре видно навкруги. Там я дістав і друге поранення. Уламки прилетіли в руку і обличчя, ще декілька залишилися.

Під час чергового обстрілу мінами треба було дивитися, чи не підходять вороги до нас під цим прикриттям. Але снаряди лягали так щільно, що ми спустилися вниз. У цьому укритті у нас було віконце. Там було багато пацанів, артилеристи були з нами. Коли ми з Інженером спускалися по драбинці, я побачив спалах і встиг відвернути голову. Уламок прошив навиліт мою скроню. Інженера хвилею скинуло з драбини... Він, підвівшись, питає: "Поранені є?" "Я поранений", - відповідаю. "Як ти?" - він здивувався. Я стояв у місячній доріжці, а він мене не бачив: "Ти де?" Але потім перев’язав мене скоренько, він це дуже класно вміє робити, Інженер пізніше пораненого Рудю практично врятував. Мене поранило 11 січня, а Рудю 19…


"НА ВОРОЖУ ПОЗИЦІЮ НАПРОТИ НАС ПРИЇХАВ ЩЕ ЖИВИЙ ГІВІ: "ТИСЯЧУ ДОЛАРІВ ТОМУ, ХТО РОЗСТРІЛЯЄ УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР"

Нас поставили на шахту "Бутівка" під Донецьком. Коли ми зайшли туди, там майже не було позицій. За три-чотири дні ми облаштували укріплення, які назвали "Пітер", "Москва"… Зробили собі бліндаж, який перекрили в чотири ряди, мішків накидали. Днів чотири там вже простояли, як Вовкулака почав дивитися на вишку: "Бондік, я прапор взяв із собою, полізли його ставити?" Тільки потрібно, щоб туман був, - погодився я. Дочекалися туману. Інженер та Вовкулака пішли на вишку. Інженер стояв внизу, а я на позиції залишився – слухав і дивився навкруги, щоб прикрити в разі чого…

Клац-клац,- було чутно, як піднімається Вовкулака. А не видно нічого, такий щільний туман був. Тільки Вовкулака злазить, починає розвиднюватися, і туман розвіюється. І яскравий здоровенний прапор майорить над шахтою! Хвилин 15 сепари матюкалися – ми чули це по перехватах. "Кто не снял того, кто вешал? Почему вообще висит флаг?" Приїхав на позицію ще тоді живий Гіві: "Тисячу доларів тому, хто розстріляє прапор". Два тижні по ньому били. І із СПГ, виїжджала беха і намагалася збити флагшток. Але Вовкулака надійно все зробив. Ще й за це першим отримав від наших командирів медаль підрозділу.

У кінці січня 2016 року нас відправили між Водяним і Опитним. Ми пішли з Доком до ЗСУшників знайомитися, і тут по нас почали лупити з гранатометів. Ми повернулися, щоб відповісти з АГСа. Виставилися, зробили постріл – точнісінько полетіло. Док взводився, я коригував. І тут снаряди почали застрягати. Я знімаю кришку, дістаю стрічку. Тут обірвався трос, і вся стрічка вдарила по моїх руках. Я моментально відчув себе хреново. Ляжу, думаю, в яму - полежу. Дивлюся на руки, а їх немає. Обидві висіли на шкірі. Ліву, як потім казали лікарі, повезло, що надрізало по суглобу, а праву трохи вище відірвало, кістки розтрощило, до цих пір не вистачає чотирьох сантиметрів, ніяк не наросте. Добре, що я в ківларовому бронежилеті був, бо посікло б мене повністю...

Док по рації відразу передав: у нас "300". Медик притягнув дві шини. Док, лікар від Бога, положив на них мої відірвані руки, зафіксував. Наклав джгути. Знеболююче ввів. А я не непритомнію. Навіть на ноші не хотів лягати, коли мене в медичний хамер почали грузити. Посилав усіх. Медик каже: "Та ти зараз непритомний впадеш". "Як впаду, то піднімеш", - відповідав. Адреналін, мабуть, діяв… Привезли мене у Водяне. Медик підходить: "Болить?" "Неприємно", - кажу.

Да Вінчі завіз мене в госпіталь Покровська, де перев’язали, прочистили все, одну руку зафіксували металевою конструкцією і відправили в Дніпро. В Мєчці першим лікарем заходить до мене Іван Іванович: "Знову ти. Я все знаю, бачив твої знімки". Майже відразу мене забрали на операцію, яка тягнулася 18 годин.

Чи питав я, врятують мені руки чи ні? І я, і ті, хто був поряд зі мною, казали лікарям: не відрізайте руки! Чесно кажучи, мене турбувало, що буде з моїми руками, хвилини три після поранення. Потім я побачив, що Док нормально все склав, і все – заспокоївся. Руки не валялися на землі, значить, заживуть. Але я собі прикинув, що місяців зо три – і повернуся на війну знову, але лікування розтягнулося набагато довше. Виявилося, що імунітет у мене ослаблений, остеомієліт – запалення кістки – почався, рани погано заживали, бо були брудними, з порохом.

Доброволець Андрій Бондаренко, позивний Бондік: Єдине, чого я не можу ще робити своїми пришитими руками, - кидати ножа 07

Десь близько трьох місяців я не відчував пришитих рук, а потім потроху нерви почали відновлюватися, я почав кінцівками ворушити. На правій стояв апарат Ілізарова, яким я махав, як завгодно. А ліва була пришита до живота – таким чином нарощували шкіру, щоб закрити великі рвані рани.

В один час зі мною в лікарню потрапив боєць з позивним Балу. Він мені дуже допомагав. Волонтери приходили. Мені дуже соромно було, що я не міг сам штани зняти... Але приходила жінка, яка одразу сказала: "Ти можеш соромитися або ні - мені все одно! Я буду робити, щоб тобі було комфортно". Вона мене роздягала, мила…

А потім в Мєчку привезли 12 поранених пацанів з Бутівки. Мені подзвонили наші: "Там наших везуть, зустрічай". Тоді багато хто був поранений: Сирота… "А де Док", - питаю всіх, його наче також мали привезти. А мені: немає Дока…

Мама не знала про моє поранення місяць. Якось батькова дружина почала її питати: "Як там Андрій?" "Поїхав, воює", - каже мама. "Як воює? – перепитує жінка. – Він в лікарні, у нього ж руки відірвані". Мама знепритомніла… Так мамка взнала правду. Після того до мене приїхали брат з моїм сином від першого шлюбу. Йому вже 22 роки.

Потім мене перевели в опікову лікарню, де з ноги знімали шкіру і пересаджували на відкриті рани. Після цього відправили мене в Київ до лікаря Сергія Страфуна. Стосовно мене навіть збирали консиліум, а знімки моїх рук дотепер висять у відділенні.

Доброволець Андрій Бондаренко, позивний Бондік: Єдине, чого я не можу ще робити своїми пришитими руками, - кидати ножа 09

Права рука, як собаче вухо, бовталася, бо в ній не було кістки. Щоб її закріпити, поставили пластину. Це вже була сьома чи восьма операція. І тільки вона наче почала приживатися, як відбулося відторгнення. Витягли метал. Як же я втомився від лікування.

"У ПОБУТІ НЕМАЄ ПРОБЛЕМ: ХЛІБ МОЖУ ПОРІЗАТИ, М'ЯСО, САЛО, ЧАСНИК ОББЕРУ, ЦИБУЛЮ"

Після кожної операції руки потрібно було розробляти. Саша-масажист постійно зі мною працював. І я виконував всі його завдання, тому ліва рука працює майже в повному обсязі. З правою гірше. Але я не зупиняюся.

У квітні минулого року мені знову призначили операцію - лікарі продовжують намагатися виростити кістку, якої не вистачає, але якраз наш побратим Дідо їхав на схід, по дорозі ми вирішили зустрітися на трасі. І я сів до Діда в машину і поїхав разом з ним на базу до Да Вінчі. Якось два роки тому ми з Дідом також приїздили сюди, привозили волонтерку. До весни 2019 року мене відпустили із лікарень лише на два з половиною місяці – це найдовший період. Я провів їх у Діда на Західній Україні. З січня до квітня я був у нього, він мені допомагав, дивився за мною.

Мені страшенно не вистачало моїх побратимів, атмосфери нашої роти, життя в бліндажах… І якось після чергової операції заходжу в інтернет, а там 1-а окрема штурмова рота звертається до мене зі словами підтримки. У мене стільки енергії відразу з’явилося! І коли ми приїхали на базу з Дідом, Да Вінчі спитав: "Коли вже до нас?" Я попросив: дай пару днів. Нам ще довелося відвезти додому загиблих у ті дні хлопців… І після того я зібрався і приїхав в Авдіївку.

Доброволець Андрій Бондаренко, позивний Бондік: Єдине, чого я не можу ще робити своїми пришитими руками, - кидати ножа 11

На базі повно різної роботи, яку можу виконувати і я. Хтось може їздити на позиції, працювати, а я тут щось можу робити, забезпечувати побут і порядок. І я не бачу проблем у тому. Хоча перевіряв уже – я і з такими руками можу стріляти з ПТУРа, СПГ, АГС, кулемета. Але командир поки мене жаліє. Я весь час згадую момент, як Да Вінчі привіз мене в Покровськ, обійняв там і сказав: "Бондік, скажи, що ти вернешся". Я тоді йому і пообіцяв, що обов’язково повернусь. І слова свого дотримався.

Мама померла у 2018 році… 6 грудня у неї день народження, 7-го ми поговорили по телефону – я був тоді в Києві. "Мам, завтра приїду додому", - сказав я, а о 7 ранку 8 числа мене набрала невістка. Я не відразу розчув її слова, подумав, щось сталося із братом, Серьогою. "Та не з Серьогою, - сказала невістка. - Мама померла…"

Я двічі був одружений. Син Артем вже зовсім дорослий. У другому шлюбі у мене є донька, їй 14 років. Ми спілкуємося з дітьми. Я їх страшенно люблю.

Чому я навіть після поранення знову опинився на війні? Бо це моя країна. Другу мені ніхто не дасть. І її потрібно захищати. Де б я не був, куди б коли не їздив, завжди повертаюся додому.

Єдине, чого я не можу ще робити своїми пришитими руками, - кидати ножа. А в побуті немає проблем: хліб можу порізати, м'ясо, сало, часник обберу, цибулю.

Ще я не можу ґудзики на штанях розстібнути. А до блискавки потрібно пристосовувати шнурочок чи проволочку, щоб я міг потягнути, бо пальцями ухопити не можу. Але коли я отримав форму в підрозділі, віддав штани подрузі Сакурі – вона нашила мені липучки на ширінку. І все, проблему було вирішено.

Підтримати бійця, якому ще знадобиться допомога лікарів, можна, переказавши кошти на картку Ощадбанку 5167803249018644 (Бондаренко Андрій Андрійович).

Віолетта Кіртока ЦензорНет



Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися