Лучанин Сергій Добродомов шість років возить допомогу на Схід. З’їздив уже три буси. Він доставляє допомогу не лише військовим, а й гостинці дітлахам, обездоленим, школам, дитячим центрам. На Донбасі його бус зустрічають радісно: «Дєд Волинь приехал!» І мало хто знає, що цей «дєд» народився в Росії, але є патріотом України. І напередодні Новорічних свят Сергій Іванович завіз подарунки на фронт.
Сімнадцять хлопців в останню дорогу додому привіз…
Сергій Іванович не зміг сидіти вдома, коли почалася війна. В армію вже по віку не підходив. Тому вирішив допомагати військовим. У перші роки війни в зоні АТО був більше, ніж вдома. Тепер їздить трохи рідше, але допомагати нашим хлопцям не припиняє.
– І «200» доводилося доставляти… Сімнадцять хлопців в останню дорогу додому привіз. Важко це морально. От тільки вчора ніби говорив з ним, а вже дзвонять, що загинув. З Максимом Гринчишиним з Луцька так було,– згадує пан Сергій.
Там, на фронті, багато чого треба, хоч держава армію ніби всім забезпечує. Але волонтери свого часу понавозили в зону АТО автівок, що служать хлопцям досі. А їх же треба ремонтувати й обслуговувати. Тому доставляє волонтер колеса, мастила, запчастини, все, що хлопці просять. А скільки тих машин, швидких допомог, розстріляних ущент, Сергій Іванович до Луцька перетягав на ремонт! Зараз елементарні цвяхи, плівка, скоби треба, щоб бліндажі утеплити. І як не поїдеш? Незнайомі жінки часто дзвонять: «Пончиків насмажимо. Заберете?». Звичайно, бо хлопцям хочеться чогось домашнього. Спробуй-но щодня тушонки поїсти чи сухпайок. А ще калина з медом, лимоном та імбирем проти вірусів, чай, кава треба постійно. Продукти підприємці з Північного ринку збирають, школи, родичі щось передають.
Кожного року на Новорічні свята «Дєд Волинь» завантажує у свій бус до 500 кілограмів м’яса, розкладає в однакові ящики шинку, ковбасу, бочок, цукерки, й такі набори до святкового столу розвозить по бригадах. Щоб свята наші захисники зустріли, як усі.
– Дехто каже, мовляв, військові зарплату отримують. Будь ласка, ніхто не боронить нікому підписати контракт – і ти там поночуй у бліндажах. Не хочеш – сиди і мовчи! Прийдеш до депутата, а воно тобі в очі каже: «Та мені твоя Україна до…» Одному такому я сказав: «Якщо ти на день Незалежності на мітинг прийдеш у вишиванці – я заставлю тебе її з’їсти просто на площі!» – не може стриматися Сергій Іванович. – І він не одягнув! Страшно те, що таких серед наших владців – 90 відсотків. На людях патріоти, як гімн грає, здається, серце виймають, а на ділі – гнилі люди.
Ми для них «бєндєровци» і «каратєлі»
– Ви об’їздили Схід вздовж і впоперек, як кажуть. Чи змінилися настрої людей за останні роки? – питаю у волонтера.
– На жаль. Як був у 2014 році я для них «бєндєровец» і «каратєль», так і зостався. Побачать мене «друзі» і летять: «Каратель, что привез?» Завжди маю ящик цукерок у кабіні. Я їм: «Скажи: «Діду, дай цукерок!» І що думаєте, хтось сказав? Дзуськи! Нема там наших людей. Може відсотків десять, не більше. Це моя суб’єктивна думка. Ми для них окупанти, Україна повинна їх годувати. За сім років там виросло й пішло до школи нове покоління, виховане в ненависті до всього українського.
Так бачить Донбас «Дєд Волинь», який народився в Росії, на Бєлгородщині – на українських козацьких землях, які цариця відібрала. Але назви сіл тамтешніх залишилися українські: Ворсклиця, Цибулівка, Криничне, Рокитне. Майже на всіх дитячих фотографіях малий Сергійко одягнений у вишиванку і… шаровари. То була повсякденна одіж. Бідне дитя до школи не знало, що таке ширінка. А 82-річний дід Сергія Івановича на прізвище Куліш казав: «Я можу спокійно вмерти, бо ніхто з моєї родини лапті не носив». Адже для козака взути їх було ганьбою. Російські села виросли там по сусідству вже після Голодомору 1930-х: Петровське, Лаптєво, Солдатське. І їхні мешканці називали потомків козаків «хахляцким отродьем».«Дєд Волинь» зізнався: якби Україна воювала з будь-якою іншою країною, а не з Росією, він, може, і не встав би з дивана. З Росією у нього свої рахунки. Дві родини по батькові та мамі радянська влада згноїла в Сибіру як куркулів. І навіть їхні онуки носили тавро ворога народу. А малого Сергія не прийняли за це ні в жовтенята, ні в піонери. Вже сорок років козацький нащадок з російським прізвищем та українською душею живе у Луцьку, куди приїхав на роботу після інституту. Жаліє тільки про одне: вже сім років не може побувати на могилах батьків…
Ніна РОМАНЮК
Передрук заборонено
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!