Минулого року ми писали про долю Тетяни Ткачук із села Черкаси Ковельського району: «Теща шукає зятю… дружину». Жінка дуже переймалася долею своєї онучки і зятя після смерті дочки. На прохання Тетяни Іванівни ми навіть вказували у матеріалі її номер телефону, щоб потенційні наречені могли одразу подзвонити. Відтоді минуло кілька місяців – чи змінилося щось у їхньому житті? З цим питанням і навідалися до пані Тетяни знову.
Двох дітей забрала смерть
Тетяна Іванівна сьорбнула горя аж через край. Вона самотужки виростила і підняла на ноги двох дітей, і обох смерть забрала молодими, у розквіті сил. Спочатку згоріла, як свічечка, від раку дочка Яна, через рік пішов у засвіти син Іван, який навіть сім’ї ще не встиг створити. Пані Тетяна щиро вдячна своїм кумам Кошелям. Коли Яна впала в кому і щодня йшло по 11-13 тисяч гривень – вони не шкодували часу і грошей, допомагали, терміново привозили з Луцька спеціальні ліки. А потім відмовилися забирати 7000 гривень боргу. Низький уклін їм за це.
Так залишилася жінка сама. Не знати, чи впоралася б вона, якби не маленька онучка Мар’яна і... зять Василь. Хоч і має він матір, братів та сестер, навіть власну квартиру у Нововолинську, але тещиної хати тримається. Поріднилися вже давно, знайшли спільну мову.
– Роки йдуть. Яну з того світу вже не повернеш, а я ж бачу, як Мар’яні не вистачає материнського тепла. Та й Василь ще молодий, йому лише 39 років. Бо що я? Хворію, ледве ходжу з кульбочками, ноги віднімає. Тому хочу, поки жива, щоб прийшла до нас сюди добра жіночка. Внучці треба маму, а зятеві – жінку. Я прийму її за дочку, – так розмірковувала тоді Тетяна Іванівна в надії, що серед читачів «Вісника+К» знайдеться самотня душа, яка мріє про сім’ю.
Вдома застали ми і тещу, і зятя. Василь різав на вулиці дрова, і якщо й заскакував у хату, то на хвильку. Соромився, певно. Тож говорили з Тетяною Іванівною. Їй важко ходити, слабує, ціпок постійно в руках. Мар’янка була у школі – вона вчиться у третьому класі. Хата у них велика, простора, з усіма зручностями. Бідкається господиня, що от тільки ремонт би зробити та дбайливу жіночу руку сюди прикласти – і все сяятиме.
«Де докторка, а де мій Вася...»
– Відгукнулися дівчата на ваше оголошення? – запитую.
– Ой-ой, та у мене попервах телефон не змовкав! Все дзвонили і дзвонили. Я і не думала, що у нас стільки самотніх жіночок. Перезнайомилася з багатьма. Он з Борисполя молодичка – та ми так подружилися, що зараз общаємся сім’ями. Вона постійно дзвонить, вітає зі святами, розпитується. А ще Руслана з Ковеля – то ми з нею навіть зустрічалися. І так вона мені до душі лягла. Теж така ж худенька, височенька, як і мій Вася – добре мені парувалися б. Ми разом навіть у кафе ходили, з Мар’яною познайомили. Я вже ж так собі намріяла, а приїхав зять з Польщі – я бігаю за ним з телефоном. Дівчата хочуть, щоби їм хлопці дзвонили, а не вони, щоб ухажували, а той Вася – ай, ні риба, ні м’ясо… – і Тетяна Іванівна безнадійно махнула рукою.
– Невже нікого не вподобав?
– Та він і не відказується ніби, все обіцяє передзвонити, а не дзвоне. Хто ж його такого буде чекати? А жіночки були хороші, в самому соку: 35–37 років. І вчительки, і швачки, фінансистки й домогосподарки. Більшість усім забезпечені. Дзвонили й матері дочок. І навіть листа одного отримала. Бабуся розказувала за свою онуку. Що має двох дівчаток, житло, хорошу роботу – все є, окрім сімейного щастя. Але як я прочитала, що онука працює глазним лікарем, то поняла, що тут нічого не буде. Бо де докторка, а де мій Вася…
Кавалер хотів тільки сексу
Зі сміхом розказує Тетяна Іванівна, що поки вона обирала та сватала дівчат для свого зятя, то сама заледве заміж не вискочила.
– Ой, тут така кумедія була! – аж регоче пані Тетяна. – Як став надзвонювати мені якийсь чоловік, у гості поривався приїхати. Я йому кажу: «Ви що?! Та я там на фотографії ще молодуха 50-літня, а тепер я баба стара з одним зубом». А він своє гне: «А може, вам сексу хочеться?» «Тепірка, – кажу, – мені хочеться тіко спати». А що дзвонив і дзвонив, то я його своїм городським подружкам збула. Але й ті його списали. Бо він, бачте, хотів сексом займатися украдкою! Та ще й мені сказав, що йому 67 років, а подружкам вже став говорити – 62. Ото ми вже сміялися, що так помолідшав швидко!
Сміх сміхом, а діло, як помітила співрозмовниця, не дуже і зрушилося. Уже й руки опускаються. Переживає Тетяна Іванівна, що вона підупадає, ходити не може.
– Мені страшно стає, що це дитя (Мар’янка – авт.) буде робити, як мене не стане, – втирає непрохану сльозу. – Нікого ж у неї більше немає. А Вася як Вася, що він там знає, як дівчинку виховувати? Та й по заробітках він постійно. Мар’янка у нас дуже хороша, чемна дівчинка. Цього року обсадила сама всю городину. І я її знаю – вона до любої жінки притулиться, бо дуже хоче мати маму. Якби ж якась сирітка чи жіночка одинока знайшлася, щоб переїхала до нас, з дитиною нашою подружилася. То, може, я б уже якось того Васю примоцькала, – з надією у голосі каже Тетяна Іванівна.
Мирослава КОСЬМІНА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!