На мальовничому хуторі Рихта донедавна Сарненського району Рівненщини живе усміхнений дід Йосип Шимко. Йому під 90 літ! Хазяйнує у віддаленій від цивілізації місцині разом з донькою Анною, прикутою до інвалідного візка, і має настрій до життя. Бо, каже, є заняття, завдяки якому відчуває себе потрібним людям.
Кошики – на гриби, коробочки – на чорниці
Ми застали діда Йосипа за улюбленою роботою – саме майстрував постоли. Таке ремесло колись перейняв від свого діда Івана. У ті часи, каже, вся сім’я у постолах ходила. А тепер їх беруть тільки артисти для виступів.
Заготовляти матеріал дід Йосип починає навесні. Як сонечко блисне й задзюрчить у в’язі сік, піде листя – ото саме пора, каже.
– Стільки мужику замороки, що постоли і волоки, – приказує, усміхаючись, і розповідає, як кору дере, рівняє, на смужки ріже. А потім, зітхаючи, додає: – Зараз нема тої справності, що в молодості. Але все одно цю роботу люблю. Можу зробити на любий розмір!
Замовляють його постоли фольклорні колективи не лише Рівненщини, сусідньої Волині, а й навіть столиці! Гонорово виходять на сцену, співаючи українські пісні, й щоразу діду Йосипу в думках «дякую» кажуть. Бо є за що – у ту взувачку він вплітає стільки тепла та доброї енергії, що співати-танцювати у ній – одне задоволення.
– По селах вже давно такого не роблять, – скрушно хитає головою дідусь. – Забувається давнє ремесло. Ех… Прошу, аби одна внучка навчилася постоли плести. Бо потім не буде кому й показать, як це робиться.
А ще дід Йосип плете кошики з лози та виготовляє коробочки з пластикових стрічок. Їх беруть селяни на гриби та чорниці.
Мільйони дали за Сибір
Розповідаючи про своє життя, дідусь сипле жартами. Дивуєшся, як не розгубив добрий гумор через роки? Бо змалку доля була не надто ласкавою до нього.
– Як прогнали Польщу, нас у Сибір вивезли, – згадує дід Йосип. – Мені було чотири роки, а стук коліс товарняка досі у мене в голові. Як везли нас пуд оружієм і пуд замком. І як вагон колихається… Таке не забути до смерті.
Біда прийшла, бо совєти назвали Шимків куркулями. А що ж – мали по парі волів та коней, дві корови, овечки, свині, півтора гектара землі. Господарі були! Та нова влада все забрала. Діда з бабою лишили на хуторі, а молодших Шимків у товарняк – і в Сибір. А там поселили в бараці, де для кожної сім’ї підготували «клітки», як для телят… Пізніше, згадує Йосип Якимович, десь «наверху» розібралися і сказали, що Шимки ні в чому не винні, можуть вертатися додому. Та почалася війна, і мусили ще на кілька літ в тайзі лишитися.
Часто згадує про це дід Йосип, коли збирається у Рихті родина. Бо не забувають його діти з внуками та правнуками. І коли заходить мова про найменшеньких – по старечій щоці біжить сльоза. Усі емоції вміщуються в єдиному слові, яке вимовляє: «Щастя».
– Я ще ж мільйонером був! – усміхається. – Бо за той Сибір получив компенсацію від держави – чотири з половиною мільйони. Купив за них пару банок фарби і розмалював хату.
Хоча сум таки пробігає по обличчю – коли згадує дружину Кулину, яка залишила його на земному шляху кілька літ тому. Прожили вік у великій шані та любові. Плаче і каже, поглядаючи на дочку Анну, що саме розвішує білизну:
– Так шкода її, що у візочку. Вона ж здорова родилася. І школу кінчила, і на випускному ми в неї з Кулиною були. Хлопці до неї сваталися, але вона всім одказала, бо хотіла далі вчитися. А тут Чорнобиль бахнув. Вона поїхала у Київ – і там впала на ноги. Так і дотепер. А чого – ніхто не знає.
Зате має в хаті дідусь вірну помічницю. І розраду. Бо завжди є кому добре слово сказати.
Наталія КРАВЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!