Якби хтось сказав, що сьогодні ще знайду людину, яка тче лляні рушники, не повірила б. По-перше, льон на Волині вже давно ніхто не сіє. І блакитні поля, що милували око, залишилися лише у спогадах. Навіщо зараз морочитися з тканням, коли в магазинах рушників – до вибору, до кольору, як кажуть. Це ми так думаємо. Галина Бирук з камінь-каширського села Личини і цієї зими внесла до хати свій ткацький мініверстат, який на Поліссі називають кроснами, щоб наткати для внуків справжніх поліських рушників. На пам’ять…
Дефіцитний льон по людях шукала
…Товстезний сувій уже натканих рушників лежить біля кросен. А човник з нитками продовжує снувати свої узори. З цікавістю спостерігаю, як ноги Галини Маркіянівни вправно перебирають внизу «педалі».
– Є свої секрети, як поножі перебирати. Бачите, їх чотири штуки? Спочатку першу й другу натискаю, потім другу й третю, далі – третю й четверту. Головне – не переплутати, – усміхається майстриня. – Ніхто в селі уже не тче. Тільки ми з моєю свахою. Я тчу, вона жде, щоб їй кросна поставити. От закінчу, сваха ще собі натче рушників. І напевне, то останній раз…
– А де пряжу взяли, коли льону тепер днем з вогнем не знайдеш?
– Ой, по світу збирала! У самої якісь остатки, у людей трохи було…
– І хотілося Вам морочитися? Не вірю, що у вашій скрині немає рушників…
– От ще хочеться! Мої зі мною сваряться, а що зимою робити? Чоловіки забрали всю роботу, тільки курей мені оставили.
– Серіали б турецькі дивилися!
– То не моє. А рушники ще згодяться. Чоловік мій тільки лляними витирається. Вони м’якенькі, воду добре вбирають. І прасуємо їх дідівськими рублем і качалкою. Кращої праски для льону немає.
Виткати рушники – справа ой яка хитра! А скільки треба ще попрацювати, поки за верстат сядеш. Пряжі на коворотці напрясти, основу наснувати, а нит накинути – то ціле мистецтво. Не кожен це зможе. Протягнути кожну ниточку треба правильно, бо накинеш не так – ткати не будеш. У цілих Личинах ніхто не вміє це робити, крім Галини Маркіянівни та її свахи Ганни Савівни.
Ткала навіть вагітною до самих пологів
Усім ткацьким премудростям навчила пані Галину її тітка Степанида. І прясти, і ткати заставляла з малолітства.
– Я не хотіла вчитися, казала, нащо воно мені треба. А тітка своє правила: «Ти но вчися!» І як у воду дивилася. Вперше сіла я за верстат у 19 літ і до цих пір, як бачите. Навіть вагітною була і за два місяці до пологів з животом ткала. Кожного року то рушники, то доріжки, то рядна. І вишивала, і пряла, і на роботу в колгосп ходила, була ланковою, дітей гляділа. Всьому раду давала, – згадує Галина Маркіянівна молоді літа. – А то загорілася килима набити голками. Була тоді така мода. На простирадлі малювали малюнок, пришивали до рядна, потім на рамку натягували, як на п’яльця, і ветеринарною голкою малюнок вибивали. Гарний вийшов. Висів у хаті, а потім віддала невістці у музей народознавства до школи. Вона мову й літературу викладає. А яка охота була все робити! Дістати ниток не можна було, то я по білі їздила в інший кінець району – аж у Хотешів. Там у заготовітєлів можна було все дефіцитне купити.
А тепер лежать наткані рядна, нікому не потрібні, і вишивки, і картини. Магазинне ніби модніше, красивіше… Але на ліжку у кімнаті, де стоять кросна, милує око виткане бабусею Галею барвисте рядно. Живуть Бируки із сином та його сім’єю. Як каже жінка, двадцять літ з невісткою в одній хаті, але ніколи не сварилися. Може, навчила її свекруха ткацьким премудростям?
– Нікого не навчила. Ні дочку, ні невістку, ні онучок. Я остання ткаля… – із сумом промовляє майстриня.
І шкода. Бо цілий пласт народної культури відходить з нею у небуття. Невістка часом приводить своїх учнів на екскурсію, щоб побачили, як тчуть на кроснах. Спочатку дітям ніби цікаво, а невідомі слова почують – і починають клацати телефонами. Інтернет – друг, учитель і перший порадник. Такі часи настали…
Ніна РОМАНЮК
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
лучанка
На Поліссі ще багато ткаль, але професія вимирає.Є в кожному селі