Розгромлена у травні 1945 року гітлерівська Німеччина стала ласим шматком для переможців, які поділили не лише її територію, а й фактично всю економіку. Тільки державні трофеї Радянського Союзу вмістилися у 400 тисяч вагонів. А скільки ще добра приїхало в солдатських валізах і офіцерських посилках! У Червоній армії станом на 9 травня 1945 налічувалося 11,5 мільйона військовослужбовців. Ще одним трофеєм переможців були німецькі жінки, які стали жертвами масових зґвалтувань.
Генерали не соромилися брати навіть шпінгалети і велосипедні насоси
СРСР офіційно відмовився від військових репарацій, тож Сталін вирішив не брати участі у розподілі золотого запасу і банківських активів гітлерівської Німеччини під міжнародним наглядом. Щоб мати розв’язані руки й забрати все, що вважали за потрібне. Отож Радянський Союз перевіз собі 2885 німецьких заводів, 96 електростанцій, 1 мільйон 335 тисяч голів худоби, 2,3 мільйона тонн зерна, 20 мільйонів літрів спирту та інших харчів. Серед трофеїв були також 60 тисяч роялів, 460 тисяч радіоприймачів, 190 тисяч килимів, 940 тисяч предметів меблів, 265 тисяч настінних і настільних годинників, 1 мільйон 200 тисяч чоловічих та жіночих пальт, мільйон головних уборів та 186 вагонів вина. Де усе це багатство осіло, можна лише здогадуватися. У січні 1948 року на дачі маршала Жукова під час обшуку знайшли 6323 соболині, мавпячі, котикові шкірки, 160 норкових, чотири тисячі метрів шовкових, шерстяних та інших дорогих тканин, 44 килими, 95 коштовних картин класичного живопису, сім ящиків фарфорового та кришталевого посуду. У чоловіка відомої російської артистки, виконавиці популярної пісні «Валянки», генерал-лейтенанта Володимира Крюкова конфіскували два «Мерседеси» і «Horch–951», 132 картини, 107 кілограмів срібних виробів, 35 старовинних килимів, діаманти, гобелени, антикварні сервізи, хутра, мармурові та бронзові скульптури, 312 пар взуття, 87 костюмів. А серед цього добра знайшли… 78 віконних шпінгалетів, 16 дверних замків і 44 велосипедні насоси. Людська зажерливість воістину не має меж!
Самі трофеї були узаконені сталінським наказом вже після Перемоги, 9 червня 1945 року. А до цього переможці просто мародерствували. Хоча багато хто повертався додому з порожнім мішком і валізою. Рядовим війни було не до трофеїв. Вижив – і слава Богу. Моя подруга розповідала, як її мама після війни бігала в клуб на танці в комбінаціях, які привіз батько з війни. Вона подумати не могла, що це спідня білизна, бо в селі такої краси ніколи не бачила. На базарах продавалося багато речей, які «пахнули німцями». Бабця розповідала, що ніколи їх не купувала…
Онуки переможців купують речі, «що пахнуть німцями»…
– Мій батько пройшов шлях до Берліна через кілька європейських країн, і, звичайно ж, наші солдати при нагоді тягли з магазинів усе, що траплялося під руку, – згадує син ветерана війни Володимир Дяченко. – Але наступаючи, багато не візьмеш, бо ж воювати треба було. Хоча дехто примудрявся пакувати валізи й відправляти додому. А деякі, як була нагода, напивалися до нестями закордонними напоями у підвалах розбитих крамниць. Та справжній бенкет почався, коли Сталін віддав Берлін на кілька днів на розграбування. Батько був командиром санчастини, тобто мав справу з жінками і терпіти не міг наруги над ними. А тут солдати його полку розпочали масове привселюдне ґвалтування німкень. Коли він бачив це, наказував негайно припинити. Рядові неохоче, але все-таки підкорялися. Солдати виправдовувалися: мовляв, мстять за те, що нацисти робили з їхніми доньками, жінками, матерями, отже, право мають, – розповідає чоловік. – Батька також вражала сексуальна винахідливість солдатів: вони знаходили гнучку дошку, прив’язували до неї жінку, колективно хитали її, щоб вона, так би мовити, «підмахувала» насильника й давала більшу насолоду. Тато казав, що в Берліні нічого не брав. Лише раз на вулиці підібрав швейцарського годинника. Я його бачив: на вигляд простенький, кругленький, зі звичайним чорним циферблатом без «наворотів», але прослужив він без ремонту сорок років. Закінчував батько війну у Празі. Ось там чехи буквально задаровували своїх визволителів, чим могли. І тато привіз для мами кілька валіз речей домашнього вжитку.
Але про «це» в СРСР не те що говорити, навіть думати не можна було. Щоб не заплямувати світлий образ визволителів Європи. Тільки нещодавно заговорили колишні жертви, які не могли більше носити у собі цей жах. Кажуть, у жилах багатьох німців, народжених у 1946 році, може текти російська кров. Можливо, звідси таке особливе ставлення нинішньої Німеччини до Росії? Вважається, що понад 100 тисяч їхніх фрау стали жертвами зґвалтувань. Про масові ж знущання німецьких вояків над радянськими жінками свідчень мало. Не тому, що вони були людянішими. Просто їм суворо забороняли вступати в інтимні зв’язки з представницями іншої раси. А сексуальні послуги надавали німецькі повії. Також після кількамісячного перебування на передовій військові мали відпустки. Це радянського Івана як забрали у 1941 році, то відпустили аж у 1945-му, після Перемоги. Якщо пощастило вижити, звичайно.
…І через сімдесят шість років після поразки гітлерівської Німеччини онуки переможців досі стоять у чергах до магазинів секонд-хенду, щоб купити вживані речі, які «пахнуть німцями». Гримаси історії…
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!