…Потрапивши на цю вуличку у Запрудді, завмерла від подиву з перших же кроків: з кожного її кутка віяло таким запустінням і давниною, ніби тут щойно знімали кіно і просто не встигли прибрати декорації. Але все було справжнім: похилені хати під солом’яними стріхами світили голими ребрами під весняним небом, старезні дерева, які вже втомилися жити й приречено посхиляли свої голови перед суддею-часом. І здичавілі сади, де давно не чекають весни і першої бджілки…
Земля, де ходила Леся Українка
Прошкую далі. Раптом на пагорбку ще одне химерне видиво – хата, в якій ростуть… дерева. Вони так давно оселилися тут, що годі знайти навіть слід від долівки, по якій робили свої перші кроки народжені у ній діти. І від даху, де біля комина господар вудив карух (в’ялив мацик), щоб взяти у торбу на косовицю, теж. Лише вікна дивом вціліли. Покособочені, прогнилі, але все ще живі. Вони пам’ятають, як колядували тут хлопці з дівчатами «Ой рано-рано кури запіли, Святий вечір, кури запіли!..» Як господиня ставала білити хату перед Великоднем, потім місила у діжі паску, приспівуючи: «Ой вже недалечко червоне яєчко…». І сяяли вишкрябані до білого мисники й лави під стінами, пахло запашне сіно у сінниках. І накрохмалені рушники з квітами посміхалися в куточку над іконами. Це тепер тут пустка, а колись…
Не думала, не гадала, що знайду на Поліссі село, де збереглося ще стільки привітів з минулого. Навіть у найглухішій глибинці хату під стріхою тепер не побачиш. А тут на одній вулиці їх стільки... І де? На землі, яку сходила своїми ногами сама Леся Українка! У селі, де її мама Олена Пчілка не соромилася йти у курну селянську халупу, щоб записати унікальні поліські колядки. У тому самому мальовничому Запрудді на кордоні Ковельського і Камінь-Каширського районів, у цьому милому серцю поліському куточку з правічними лісами, де так любила гостювати вся велика родина Косачів. Саме тут оселилася з родиною після заслання тітка Лесі Українки по батькові Олена Тесленко-Приходько й прожила до 1907 року. З живих свідків тих часів – чепурна церквиця Успіння Богородиці, що стоїть над дорогою на околиці села з 1775 року. Вона пам’ятає Лесю та всіх, хто приїздив гостювати до її улюбленої тітки Єлі. Кажуть, Косачі подарували запруддівській церкві Євангеліє та плащаницю, які збереглися донині. Сам маєток Тесленків-Приходьків згорів ще в роки Першої світової, а на його місці сьогодні поле. Проте й досі сюди навідуються чорні археологи у пошуках свого примарного щастя…
Рай, у який ніхто не поспішає…
– У куті коло церкви Капланова хата стояла. Він управляючим був у панів. Наша запруддівська дівка у нього наймичкою була, так розказували. Ми малими бігали туди без (бузок – авт.) ламати. Бо садок там вельми хороший був, – пригадує 89-річна Марія Іванівна Балецька, хатина якої теж притулилася на цій дивовижній вулиці пусток. – Помню, як совєти церкву нашу закрили, ікони в Сошичне повивозили, а у храмі зерно тримали. Недалечко поле помидорове було, то потім ще й помидори в церкву сипали.
– Може, заспіваєте яку старовинну колядку чи веснянку? – прошу бабцю. – Мати Лесі Українки у вашому селі їх багато записала…
– Ой, дитено, не помню вже… Голова та болит, все забула. Сама собі дивуюся, як то мені скіко треба було прожити… Хотіла вже вмерти, а зиму пережила, то тепер не знаю, коли та смерть прийде… – бідкається баба Марія й замовкає. – А як мені помирати, що з ним буде? Пропаде, як руда миша…
Болить голова у баби Марії не лише від старості. «Він» – це син Григорій. Йому 56 і пенсії своєї ще не має. Живуть на одну материнську. Їздив у район, кажуть, стажу не вистачає. Можна докупити за 20 тисяч, а де їх взяти?
– Він мене двадцять літ глядить. Найменшенький… Як чоловік помер, три рочки було. Не женився, так і зостався коло мене. Ото бачите, єк жиємо. Газу немає, балон тіко. Їсти вару на плиті. Найхуже попрати, тєжко вже. Теперика машинками всі перуть, а ми по-колишньому...
Невеличке «зовсім поліське» Запруддя давно вже стало неперспективним. Молодь свого часу виїхала у міста (в основному у Ковель, до якого рукою подати). Школу давно закрили, хоч ще літ тридцять тому тут навчалася понад сотня дітлахів. У селі майже ніхто не будується й тільки щороку додається самотніх пусток. Як-от на цій химерній вуличці, де підпирають небо привиди під соломою і де час ніби зупинився. Двісті з гаком мешканців – усе, що від мальовничого Запруддя залишилося. Хіба ще тихоплинна Турія, яку старші запруддівці досі шанобливо називають рікою. Та озеро з лісами і предвічна тиша, що аж дзвенить після міської метушні. Чим не рай земний? Тільки чомусь ніхто туди не поспішає…
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!