Надія Харчук народилася у селі Козин Рожищенського району. Коли їй було сім місяців, трагічно загинув батько. Мати залишилася сама з пʼятьма малими дітьми. Певно, тяжко їй було усіх глядіти – жалілася на те. Тож коли до неї прийшла бездітна пара, віддала їм на виховання свою дочку. Так Надя (на головному фото) опинилася у Галичанах на Горохівщині.
Наді тоді вже було п’ять років, і вона багато що запам’ятала: колиску з меншим братиком – мама на той час зійшлася з чоловіком і нажила з ним ще двох дітей. А ще пригадує якихось дядька з тіткою, які про щось там балакали з ненькою. Але чи то ж її стосується? Побігла собі гратися. Аж тут мати покликала Надю до хати.
– Доню, тепер ти будеш жити з ними, – промовила. – Йди, не бійся.
Маленька Надя бачила цих людей вперше. Це вже потім, коли підросла, допиталася, що вони далека родина: прийомна мама була двоюрідною сестрою діда Наді. Але тоді ж це були зовсім чужі люди!
– І ви пішли з цими незнайомими тіткою і дядьком?! – моєму здивуванню немає меж. Особливо зважаючи на те, що це було не важке повоєння, а середина 1980-х років.
– Пішла, – усміхається Надя. – Пам’ятаю, що була обстрижена геть під хлопчика і одягнута у зелене рябеньке платтячко. От у чому була, у тому і забрали. Спочатку поїхали поїздом в Луцьк, купили мені обновки і спортивний костюм. У мене досі зберігся светрик від нього. Потім – дизелем вже сюди, на Горохівщину, у село Галичани. І пам’ятаю, як мене несли на руках, бо я вже так натомилася, що ті два кілометри не могла дійти.
Каже Надя, що вона відтоді жодного разу не заплакала за мамою. І сама пояснити не може, чого ж так. Можливо, інтуїтивно потягнулася до прийомних батьків – Надії та Івана Олійчуків. Бо ж були дуже хорошими людьми.
– Ой, я вам не можу розказати, як мама з татом мене гляділи, як любили, – зізнається. – Вони були дуже виховані. Ніхто ніколи матюка не сказав. Найбільшою лайкою у нас в хаті було: «зараза ти, холерисько!». Але то мамі треба було дуже постаратися дістати тата, щоб почути від нього таке.
Побула у матері – і додому, до прийомних, вернулася
Надя вже ходила у 5 клас, коли до неї навідалася рідна мати. Здається, це сталося вдруге за всі ці роки. Вона поохкала-поахкала, як її дитя сильно виросло, і запросила у гості.
– Я поїхала, – розказує Надя. – Стільки років одиначкою жила, а там немов у табір піонерський потрапила. І так мені той рух та галас сподобалися, що приїхала додому і кажу татові з мамою: «Я хочу мати братиків і сестричок. То, певно, поїду туди знову, поживу». Зараз то я розумію, як же тяжко це було чути моїм прийомним батькам. Але вони ані словечка не сказали проти. Зібрали мені сумки, наскладали одягу всякого нового, чобіточки на виріст. Тут то мене провели, посадили на транспорт, а там приїхала з тими сумками – ніхто не стрічає. Поки досунулася, а ще ж заблудила, хату шукаючи, вже стемніло. Пам’ятаю, як усі здивувалися, а мама найперше, коли я сказала, що приїхала в Козин пожити. Два роки я там пробула. Одразу порівняла і оцінила всі плюси та мінуси. Знаєте, як то четверо дівчат у хаті. Усі мої речі порозбирали, чобіточки зносили, не встигла я до них навіть дорости. Та ще й побачила, як у сім’ї можуть кричати та сваритися. У своїх батьків я такого ніколи не чула. Вони мене теж не забували – переживали і… чекали. То після сьомого класу я забрала свою особову справу зі школи і з нею однією повернулася додому.
Отак Надя залишилася і по сей день живе в Галичанах. Закінчила технікум, знайшла нареченого. Батьки зробили їм пишне весілля. Зятя прийняли за сина. Онучок Таїсію та Оксану дочекалися і навіть встигли ними натішитися. Вивчили свою Надю в інституті, бо ж дитині треба освіта хороша. Дуже гордилися своєю дочкою і до останнього допомагали: то на меблі, то на ремонт. І вже у поважному віці, доглянуті з турботою, відійшли у інший світ.
– Я от не раз ловила себе на думці, як то так життя складалося, – каже пані Надія. – Певно ж, дорослі між собою стрічалися і говорили раніше. Вочевидь, десь якось і домовилися. Але ніяких документів, опікунства – ніхто нічого не оформляв. Мені навіть тут, у Горохові, копію свідоцтва про народження видали, бо те так і залишилося десь у Козині. Але скільки я житиму, стільки буду пам’ятати своїх названих батьків.
Мирослава КОСЬМІНА
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!