Леонід Олексюк колись був коханим чоловіком та люблячим батьком. Зараз йому 84 роки. Хвороба відібрала ноги, він пересувається на інвалідному візку. Страшна доля вготована йому, бо, маючи гарну сім’ю, опинився у будинку престарілих у селі Білосток Луцького району. Чужі люди піклуються про пенсіонера.
Старший син вкоротив собі віку
Леонід Ярофейович – мудрий та інтелігентний. Все життя пропрацював електриком на приборзаводі у Луцьку. Високий, статний, не одна дівчина на нього задивлялася, але серце мовчало. Якось у компанії познайомився з Євгенією. Може, і не звернув би на неї уваги, якби не жарти друзів: мовляв, Льоні вже 35 і Женя більше тридцяти має, чом би не зійтися?
– Так і вийшло, що я трохи підтоптаний був, як женився, – жартує нині пенсіонер.
А далі закрутилося сімейне життя. Молоде подружжя спочатку оселилося у квартирі Євгенії, яку отримала від автомобільного заводу, де працювала багато років. У 1976-му народився первісток Андрійко, а через рік – Леонід.
– Потім автозавод почав розширятися, і наш будинок пішов під знос, натомість отримали квартиру в новобудові у Луцьку на вулиці Зацепи, – продовжує розповідь чоловік. – Перебралися з дітьми туди. Тішилися, що таке файне житло маємо. Затьмарювало наше щастя єдине: хвороба молодшого сина. Разів з десять його у психлікарню в Липини возив – пролікується, кілька днів усе нормально, а потім знову йому щось робиться. Депресія, крики… Таку велику біду з ним мали.
Тому особливу надію покладали на старшого – Андрійка. Він добре у школі вчився, був веселим, товариським. Завжди допомагав у селі, бо туди їздили як на дачу. Город обробляли. Син дівчину гарну мав, уже батьків з нею познайомив. Може, й плани спільні будували. І тут, як грім серед ясного неба, страшна звістка – Андрія знайшли повішеним у дідовій хаті в селі Веселе Луцького району.
– Що зробилося? Нашо він таке вчверив, і досі не знаю… – капають сльози на коліна батькові. – Ніякої записки, щоб пояснити свій вчинок, не лишив. Ми вже потім з матір’ю роздумували: може, то через дівчину. Певне, посварилися чи шо… Мав Андрій лишень 25 років.
Страшні похорони пережили і ще більше горнулися одне до одного чоловік з дружиною. Уже вийшли на пенсію, коли вирішили остаточно перебратися у батьківську хатину у Веселе, де виріс Леонід Ярофейович.
Молодший вбив 74-літню матір
– У квартирі остався Льоня, то жінка часто до нього навідувалася, – згадує чоловік. – Продуктів привезе, їсти наготує. От і того разу перед Пасхою моя Женя поїхала до Луцька на базар і на квартиру мала забігти. Ніколи там не ночувала, а тут не повернулася. Дзвоню до Льоні, питаю: «Чого мати не їде додому?» – «Так вона давно на автобус пішла», – відповідає. Жду-жду, а її все нема. Я вже тоді малоходячий був, не міг нічого зробити. Не знав, що і думати, аж на третій день подзвонили з міліції, що Женю неживою у квартирі знайшли. Уявляєте? Льоня її вбив і три дні в квартирі спав з покійницею! Тіло стало розкладатися, і сусіди почули неприємний запах та викликали поліцію. Правоохоронці мусили через вікно лізти, добре, що квартира на першому поверсі.
Оскільки син психічно хворий, то свій вчинок ніяк пояснити не міг. Виривався, кричав, що то не він матір вбив, а поліція. Його визнали неосудним і відправили на примусове лікування у Донецьку психіатричну лікарню із суворим наглядом. Це жахіття остаточно прибило Леоніда Ярофейовича. Бо він тільки-но пережив інсульт і ще не відійшов від нього, як нове страшне потрясіння: треба організацією похорону займатися. Люди Великдень святкують, а він з дружиною, з якою сорок літ прожили, біля труни прощається. Так склалося, що близьких родичів ні у нього, ні в дружини не було. Час скрутний – грошей нема. Десь взялася колишня дівчина покійного Андрія Таня. Вона перейнялася бідою Леоніда Ярофейовича і в усьому допомагала.
Квартиру загребла «невістка»
– Хоч уже на той час Таня була заміжня, але до мене як до рідного ставилася. Що треба купить, забіжить, поговорить. Така добра, хоч до рани прикладай. Обіцяла до смерті мене доглядати, – веде далі пенсіонер. – Я, дурний, не розкумекав, що вона око на квартиру поклала. У новобудові, шістдесят метрів квадратних – що ще хотіти? Таня так до мене втерлася у довіру, що я, пеньок старий, переписав на неї житло. А за деякий час погрузили мене в машину та й везуть. «Куди мене забираєте?» – «У село. Там на свіжому повітрі краще буде», – насміхалася з мене.
Викинули Леоніда Ярофейовича, як кота, під хатою і втекли. Не міг стримати скупих чоловічих сліз, коли відчиняв старі двері. У хаті віяло пусткою, але мусив якось обживатися. Добре, що в селі всюди добрі люди. Сусіди приходили, допомагали, їсти приносили. Та з кожним роком все важче було давати собі раду, тож пенсіонер впросив, щоб його забрали в будинок престарілих у селі Білосток Луцького району.
– Вже чотири роки, як я тут, – підраховує. – Нагодований, доглянутий. Ніхто не обіжає.
– А квартиру вашу продали?
– Нє, Танька собі маєток під Луцьком вистроїла, а на вулиці Зацепи квартирантів тримає, мені знайомі розказували. Продати не може, бо там ще Льонька прописаний. Ось таке моє життя бідове… – зітхає чоловік.
Він ні на що не нарікає і тішиться, що хоч і немічний, а може допомогти синові. Адже за утримання в будинку престарілих відраховують 75 відсотків його пенсії і близько 800 гривень дають на руки.
– Що купуєте собі за ці гроші?
– А шо мені треба? Нічого. Тут все дають. Я от сину передачку готую, то сусідка, яка робить на пошті, дай, Боже, їй здоров’я, Льоні відправляє. А для себе нічого не купляю, ну хіба часом води солодкої захочеться чи цукерка якогось.
Руслана ТАТАРИН
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!