Замість батьківської хати – бетонний круг від криниці
Наші публікації

Спогади волинянина: «Щоб українці швидше вибралися, поляки в хатах били вікна»

26 вересня, 10:36
0
1
Сподобалось?
1

Володимиру Даниловичу Поліху минуло 90 літ. Більшість свого життя він живе у Луцьку. Та досі щемливим спогадом лишаються роки, проведені на Холмщині. Бо народився там, але змушений був із сім’єю покинути свою малу батьківщину.

Такого доброго хліба, як мамин, у житті не їв

Коли була підписана «Угода між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР», почалося переселення українців з території Холмщини на землі країни Рад. Серед цих родин опинилася і сім’я Володимира Поліха.

– Ми були вигнані зі своїх споконвічних земель і назавжди залишили родючі землі, статки, хати, сади, церкви та цвинтарі, де спочивають наші предки, – каже Володимир Данилович.

А народився він у селі Сліпче Грубешівського повіту. Мав ще братика Стьопу, який помер до року, та маленьку сестричку Марію. Згадує, що їхня хата стояла під солом’яною стріхою, але мали 3,5 гектара землі, вирощували пшеницю, жито, гречку, тримали пасіку з кількох вуликів.

– Мама Катерина на черені хліб пекла. Пам’ятаю, завжди перше «Отче наш» казала. А нам, як шуміли, примовляла: «Не сваріться, діти, – хліб печу», – при цій згадці очі дідуся наливаються слізьми. – Такого доброго хліба, як мамин, я більше в житті не їв.

Незабутній спогад – і літак, який вперше побачив. Потім дізнався, що то почалася війна.

– Це було 1 вересня 1939-го – Німеччина напала на Польщу, – розповідає Володимир Данилович. – Літак йшов по руслу річки Буг. Потім над хатою з’явилася велика кількість бомбовозів. Цілими партіями в небі шугали, гул стояв страшний! А з обіду вже німці у нас торгували радянськими шапками із зірками.

Спочатку ворожнечі між українцями та поляками не було. А коли угоду про евакуацію підписали, стали поляки українцям вікна в хатах бити, щоб ті швидше вибирались.

Рідну хату зрівняли із землею

Данило Поліх зібрав сім’ю і виїхав у Радянську Україну. Вибрав село Острівок тоді Володимир-Волинського району, щоб не так далеко від дому. Лишав рідну землю з плачем, слізьми і муками. Перевозили хатні пожитки з-за Бугу кілька разів. Одна з таких поїздок для господаря опинилася під загрозою смерті.

– Якось батька зупинив поляк зі зброєю. Стріляв, та Бог тата врятував, – згадує Володимир Поліх. – Тоді лишились ми без воза і коня. Але у комендатурі виділили нам машину. Пам’ятаю, мали із собою свиню поросну, то її вкинули у кузов машини разом з вуликами. Шофер по ямах летить, та свиня підскакує...

А в Острівку сільські хулігани одразу наробили переселенцям збитків: налили в балію води, потопили бджіл, а рамки з медом забрали.

– Всяко було, – згадує пережите дідусь. – Тоді за хатину нам служила комірчина, де замість вікон була дірка і штаба. Я на нарах спав, сестра, яка мала йти у перший клас, – на табуретках. Тато з мамою тулились на тапчані. Мучились так п’ять років. Потім батько пішов працювати на тартак, і дали йому стару хату, врослу у землю.

Володимир Данилович отримав сільськогосподарську освіту, трудився на солончакових ґрунтах і двічі провалювався у них в Казахстані. Але коли повернувся додому, йому нарешті виділили однокімнатну квартиру. Найперше туди перевіз батьків, аби більше не бідували. А у 1990 році виготовив документи і зміг вперше за понад пів століття стати на землю, на якій народився.

– Я був у страшній зажурі, – знову на очі чоловіка навертаються сльози. – Чув, що батьківська хата збереглася, і так хотілось її побачити. Але ж ні – місце було порожнє. Розповіли мені, що нашу землю якийсь поляк купив: обвів її тросом і згорнув. Не лишилось нічого – тільки зі студні (криниця – авт.) один бетонний круг. От я біля нього й сфотографувався.

Чимало батьківських речей з Холмщини Володимир Поліх віддав до краєзнавчого музею. Сам він кілька разів був на малій батьківщині. Зараз здоров’я вже не дозволяє вирушити у мандрівку. Але серце щемить, плаче за Холмщиною душа. Бо там – його корінь роду.

– Ні хати, ні могилок нема. Одна земля. Але вона так тягне! – каже.

Наталія КРАВЧУК


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися