Коли юна Галина Лавренчук приїхала з рідної Черкащини у поліське село Розничі Маневицького району, вперше побачила, як цвіте льон і достигають чорниці. До того думала, що вони ростуть на деревах. Тут вона пропрацювала агрономом 40 років, зустріла кохання, виростила чотирьох дітей. І з гідністю витримала усі випробування, які послало їй життя.
Чоловіки стояли на березі, а вона стрибнула у крижану воду
Галині Кузьмівні ніколи не даси її літ. Жінці майже 80, а виглядає молодо. Напевне, завдяки своїй доброті і життєвій енергії. А вона у неї неабияка. Не кожен здатен день у день п’ять років поспіль, і зимою, і влітку, пірнати в ополонку.
– Після чорнобильської щось кепсько стала себе почувати: у боку боліло і кололо. Я й стала тамувати той біль холодною водою. Рано піду покупаюся, у хаті затоплю, їсти зварю і о восьмій годині вже у конторі в сусідньому селі Старосілля сиджу, – з усмішкою розповідає.
Але Галину Лавренчук у селі люди пам’ятають не тому, що вона в ополонці купалася. Жінку особливо стали шанувати за інший її вчинок. Це було 27 березня 1998 року.
– Я їздила по справах підводою у сусіднє село, – згадує. – Коли поверталася назад, перед мостом через Стир мене перепинила знайома: «Галю, рятуй! Дитина топиться». Я глянула вниз, а там у воді хлопчик борсається. «Чого ж машин не зупиняла?» – питаю. «Та зупиняла! Але один сказав, що спішить, другий холоду боїться, третій ще щось придумав».
Галина Кузьмівна думала недовго – у воді ж дитина. А крига була зовсім тонкою. Тож вирішила повзти. Лягла на лід прямо у куртці та валянках і поповзла. Так і дісталася до хлопчика.
– Він як схопив мене за руку, потягнув до себе, я й у воді опинилася, – згадує жінка. – Під ногами дна немає, винирюю – наді мною лід. Стала однією рукою кулаком його пробивати, іншою хлопчину за куртку тримаю і тягну. Так добралися до берега. А там з пів сотні людей стоять і дивляться. У мене ж уже сил немає. Добре, що хтось додумався зняти з воза драбину і посунути її по льоду. Спочатку витягнули дитину, потім мене.
Врятованому Андрійку було 11 років, жив у Колках, мав брата-близнюка. Галина Кузьмівна витягувала його з води, а по березі бігала мама Ольга Леонтіївна і благала людей про допомогу.
– Вона працювала поруч у магазині. Потім мені розказувала: коли хтось забіг і крикнув, що дитина топиться, чомусь одразу подумала, що біда з її синочком. Зачинила магазин і помчала до річки, – розповіла Галина Кузьмівна.
Жінка зізнається, що якби у той час не займалася моржуванням, то навряд чи змогла б втриматися стільки часу у холодній воді і після того навіть не захворіти.
Ольга Леонтіївна Каразія з Андрійком ще багато років приходили до рятівниці, приносили подаруночки на день народження і 8 Березня.
Найбільшою ж несподіванкою для Галини Кузьмівни стало запрошення на наступний рік до Маріїнського палацу. Там президент Леонід Кучма вручив їй орден «За мужність». Жінку з поліського села вразила розкіш. Каже, наче у казці побувала. Вона й досі згадує, як її поселили у готелі, повели до перукаря, накрили стіл. Навіть Кучма з нею сфотографувався, бо таку нагороду того дня отримала тільки вона.
– От тільки, – зітхає, – світлини немає. Обіцяли фотографи прислати, але слова не дотримали.
Свій орден Галина Кузьмівна тримає у шафі, береже і дістає рідко. Нам показала.
По ногах проїхала 40-тонна вантажівка
Крижана пастка була першим з багатьох випробувань, які випали потім на її долю. У 2000 році жінці поставили діагноз – рак нирок. Довелося одну, як каже пані Галина, викинути. Відтоді перестала обливатися холодною водою. А у 2012-му від раку помер її коханий чоловік Саша.
– Він був дуже хорошим. Любив мене і жалів, – з теплотою у голосі розповідає жінка. – Перед смертю сказав: «Шкода тебе покидати, бо без мене ще намучишся». Ніби щось передчував, – розповідає тремтячим голосом.
У 2014-му Галина Лавренчук потрапила під колеса вантажівки. Дивом залишилася живою.
– То було у червні. Вдосвіта назбирала ягід, везла їх на базарчик коло Розничів. Аж тут спохватилася, що забула телефон. І на велосипеді поїхала по нього. Сама не розумію, як опинилася під колесами 40-тонної машини, що везла щебінь, – згадує.
Галина Кузьмівна була притомною і сама дала дозвіл лікарям, аби ті відрізали їй ноги. Відтоді по хаті пересувається або на колінах, або на протезах. За стільки років, каже, звикла. Але кожен крок дається важко. Водієві фури Галина Кузьмівна пробачила – пошкодувала, адже молодий був, дітки маленькі. Хоч він ні разу до неї не зателефонував, не поцікавився, як вона себе почуває.
А тут – нова біда. Невістка Наталя, при якій жила, минулого року померла від укусу кліща. Тепер Галина Кузьмівна – єдина хазяйка у хаті. Син господарює на вулиці. Звісно, приїжджають допомагати інші діти, онуки. Але хата таки на ній тримається. Розрадою є скутер, який подарували в соцзабезі. На ньому жінка може поїхати до лісу і назбирати чорниць. Дуже вже ця поліська ягода припала їй до душі.
Наталка СЛЮСАР
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!