Cин вивіз свого 80-літнього батька зі Львова у село на Волині й покинув напризволяще
Наші публікації

Cин вивіз свого 80-літнього батька зі Львова у село на Волині й покинув напризволяще

24 листопада, 13:20
0
-1
Сподобалось?
-1

80-річного Петра Демчука син привіз зі Львова у село Доросині Луцького району і, по суті, кинув напризволяще у хаті, де десятки років хазяйнували лише миші та щурі. І хоч особисто про Петра Миколайовича не чула й не знала, але по серцю щось шкрябнуло: мої батьки родом з того села. Тож захотілося допомогти. Перш за все – достукатися до совісті сина. Що з того вийшло – читайте.

Усе життя – в начальниках

Про Петра Микитовича Демчука у Доросинях знають багато і гордяться земляком. Ще б пак! Напівсирота, якого мама ростила сама у важкі повоєнні роки (батько рано помер), «вибився у люди», закінчив інститут і став великим начальником у Львові – керував відділом житлово-комунального господарства, був заступником директора одного із заводів. Заробив і трикімнатну квартиру у центрі Львова, і дачу мав біля міста на дванадцяти сотках, і машину, і гаражі. Поки жива була мати, яку у Доросинях називали Мартошкою, Петро Микитович хоч і не дуже часто, але приїжджав.  Коли Мартошка помирала, сина поруч не було. В останні роки доля не жаліла Петра Микитовича. Років десять тому тридцятирічним помер його молодший син Юра. Потім важко захворіла дружина. Її немає на цьому світі уже два роки. Єдиною надією і опорою чоловіка на старості літ став його старший син Володимир. Він спочатку поклав батька у психіатричну лікарню, а потім привіз у рідне село і кинув у старій бабиній хаті. Без документів і без грошей. Адже з банківських карточок чоловік зняти нічого не може: у Доросинях немає банкоматів, та й пін-код до них він не знає. По суті, син вчинив з батьком, як деякі господарі роблять зі старими собаками – вивозять у ліс чи поле і лишають напризволяще.

Мені вдалося додзвонитися до Володимира. Нібито дуже чемний чоловік, але коли почув, що хочу говорити про його тата, розмова не вийшла.   

– Я не повинен виправдовуватися. Неправда, що у батька немає грошей. Якщо вмієте статтю писати, то прийдіть і поможіть. Не буду свою проблему обговорювати з вами. Я веду справи з сусідами, родичами, сільським головою. У батька все дуже добре. Ним опікуються. Гроші йому я залишаю регулярно, – відрубав Володимир і кинув слухавку.

Люди ж у селі зовсім іншої думки. Про Петрового сина ніхто доброго слова не сказав. «Так з батьком не можна чинити», – доросинівці у цьому одностайні. Вирішила переконатися сама, як живеться у материній хаті Петрові Демчуку.  

Навіть дров батькові не купив

До Петра Микитовича ми приїхали під обід. У хаті було не напалено, холод пробирав до кісток буквально за декілька хвилин. Воно й не дивно. Старі вхідні двері просідають і ледве відчиняються. Через вікна вітер гуляє. Дід сидів у куртці і шапці. Нежданим гостям був радий – хочеться йому простого спілкування. Зауважила, що виглядає Петро Микитович дуже добре: побритий, помитий, одяг чистий і навіть постіль на ліжку біла.

– Та то Лесюня за мною дивиться, – тепло каже чоловік про свою племінницю Лесю Васевич.   

– А чого у плиті ще не палите, їсти як варите?

– Та їсти мені люди приносять, всього хватає. А дрова трохи отут рубав, що біля хати росло, – показує на відро, у якому лежать кілька тонких гілляк.

Дід по-хазяйськи показує двір, курочок. Каже: «То Володьові». Бідкається, що дров на зиму немає. Думки його часто плутаються, блудять. Видно, що чоловік не зовсім здоровий та потребує постійного догляду.

– Та мене Володя поставив перед фактом, що свого батька привіз, – розповіла Леся Васевич. –  То було десь у травні, я на городі поралася. Прибігла, стала постель на вулицю виносити провітрювати, павутиння з кутків забирати, підлогу мити. У хаті ж десятки років ніхто не жив! Поки до себе додому побігла, Володька вже й поїхав.

– Він запевняє, з вами та сусідами домовився, що ви дивитиметеся за батьком, – кажу. 

– Та я його за своє життя, може, разів три-чотири бачила! От молодший син, покійний Юра, приїжджав у село з Петром. А той – ніколи. Звісно, я дядька голодним не оставлю. Що собі варю – і йому занесу. Сусіди йому теж їсти носять і молоко у нього є. Але ж щось же й купити треба. Володька ще десь після Трійці тисячу гривень мені дав – і все. А ще обіцяв за літо хату перекрити, бо там стеля може обвалитися, ремонт якийсь зробити, грубу прочистити. Нічого з того не виконав. Приїжджає рідко. Покрутиться – і назад до Львова. Навіть палива на зиму батькові не привіз. Не уявляю взагалі, як у тій хаті можна зимувати. Зараз дядько гріється калорифером, але є вже борг за світло десь більше півтори тисячі гривень. Я Володі про те казала і навіть квитанції вислала, та він їх поки не оплатив. Як відріжуть світло, не уявляю, як дядько житиме.

Виявилося, що Володимир навіть теплого одягу достатньо батькові не привіз. Усе в нього з короткими рукавами, а із зимового – лише кофта і куртка. Тож пані Леся попросила родичку пошукати щось підходяще серед речей померлого чоловіка.   

Треба сказати, що після мого дзвінка Володимир у село приїжджав. Кажуть, привіз батькові булку хліба, булочку, консерви. До Лесі, яку просив опікуватися, у хату навіть не зайшов.

«Як там мій старий?»

Говорили ми і з головою Доросинівської територіальної громади Миколою Касянчуком. Він запевнив, що Володимир йому просто подзвонив і сказав, що привезе батька.  

– Казав, що не може його лишити у квартирі, бо якось газ відкрив, то біди наробити може. Я не знав ні Володі, ні Петра. Він живе у тій хаті без реєстрації, тож ми не можемо надати йому ніяких послуг. Запитав якось, чого батькові паспорта не оставив – мовчить, ніби не чує. Якби він був, ми би Петра Микитовича прописали, десь влаштували. Йому потрібен догляд, тим більше, на зиму. Без документів у нас зв’язані руки. А Володя тільки іноді дзвонить до мене і питається: «Як там мій старий?» Інакше його не називає. Так діти до батьків не мають ставитися. Ще попросив мене вислати йому гроші за паї, щоб він за світло заплатив. А я яке відношення до тих коштів маю? Коли приїжджав, хай би вирішував питання. Петро Микитович – чоловік спокійний. Я возив його на кладовище. Він там кілочки забив і просив, щоб біля матері поховали.

Після розмови з Миколою Володимировичем стало ще важче на душі. Виходить, син виселив батька з його ж квартири, бо він може газ відкрити і ЙОМУ біди наробити?! А у Доросинях у старій хаті то хай тато пропадає? Леся Васевич розповіла, що не раз чула, як у будинку газ смердить. Там є плитка з балоном – добре, що двері не щільні. Та й електричну Петро Микитович забувається іноді виключати. А на вулиці усе холодніше. І як зимувати у тій старій хаті, чесно кажучи, не уявляю. Як і те, як у Володимира повернувся язик сказати, що у тата все добре. Розуміємо, що ситуація у людей може бути різна. Але вивезти батька з його ж квартири і кинути… Нормальній людині це у голові не вкладається.

Якось довелося чути у Вовковиях Демидівського району Рівненщини, як син, який жив у Львові, доглядав свого старого батька. Ігор Коблюк найняв дві жінки, яким платив, щоб вони цілий день біля нього сиділи, розмовляли, їсти варили. Мінімум двічі на місяць приїжджав з повними торбами, виконував будь-яку забаганку тата. Навіть канарейок купив, бо тато сказав, що любить слухати, як вони співають. І син живе не у батьковій, а у своїй заробленій квартирі. Бо його тато усе життя пропрацював агрономом у Вовковиях. От так батьків доглядають люблячі діти, а не кидають на чужих людей.

Зі свого боку зробимо усе можливе, аби Петрові Микитовичу Демчуку повернули паспорт і він жив у достойних умовах.   

Наталка СЛЮСАР, Волинська область


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися