Пів року тому у нашу редакцію звернувся Віктор Редька з Криму і пояснив, що хоче розшукати маму, яка залишила його у пологовому 46 років тому. Чесно кажучи, надії на щасливе завершення історії було мало. Чоловік мав хороших люблячих прийомних батьків, проте вони не залишили жодного документа, який міг би пролити світло на таємницю його народження. Тож матеріал про Віктора вийшов у жовтні минулого року з доволі куценькими даними. Неймовірно, але завдяки цій публікації чоловік таки знайшов маму! Отакий от неймовірний подарунок стався напередодні його дня народження, який він святкує 18 лютого.
Поховав прийомних батьків і почав пошуки рідних
Про те, що він всиновлений, Віктор випадково дізнався на четвертому десятку життя. Коли перебирав документи, звернув увагу на своє свідоцтво про народження. Там були розбіжності з датами. Народився він у лютому 1975-го, а документ виписаний у 1977 році. Ще нічого не підозрюючи, запитав про це у батьків, але по тому, як вони запанікували, став здогадуватися про всиновлення. Новина його вразила, але більше ні про що не допитувався – бачив, як важко реагували на його запитання батьки. Віктор доглянув до смерті маму, через дев’ять років поховав і тата. Мав надію дізнатися про свої корені у батьківських документах. Однак і там його чекало розчарування.
– Їх можна зрозуміти, – каже Віктор. – Вони старанно берегли таємницю усиновлення, не хотіли зайвих проблем. Любили мене, я виріс у ласці і добрі. Заради того навіть переїхали з Волині у Крим, бо до семи років ми мешкали у селі Жашковичі Іваничівського району. Але вони усе життя тужили за Батьківщиною і раз у рік навідувалися у гості до своїх колишніх сусідів, з якими товаришували. Я лише нещодавно дізнався, яких вони конспірацій дотримувалися! Виявляється, листи батьки на Волинь писали без зворотної адреси і у сусіднє село, щоб ніхто не знав їхньої кримської прописки! І у гості приїздили зненацька, без попередження. Мене теж брали, аж поки я не виріс. Бо далі одружився, треба було ставити на ноги трьох дітей – вже не їздив.
Віктор зізнається, почати пошуки біологічної мами його підштовхнула теперішня дружина Альбіна. Підказала, що йому треба реєструватися у волинські групи і там давати оголошення. А ще – обов’язково знайти сусідів батьків з Жашковичів. Так зв’язався з Ганною Лемешко і по крупинках став дізнаватися про свої корені. Що всиновили його у два роки з будинку маляти у Луцьку. А народився він у Володимирі. Мама була молоденька, 18-річна. Та й начебто відмову від дитини написала не вона, а її батько.
Відгукнулася на публікацію через три місяці
Матеріал про кримчанина ми розмістили на сторінках газети «Вісника+К» ще у жовтні. Там був вказаний номер Ганни Лемешко з Жашковичів, з якою тримає тісний контакт Віктор. Але того самого заповітного дзвінка їм довелося чекати понад три місяці.
Чесно кажучи, ми у своїх редакційних пошуках ще раніше наблизилися майже впритул. Зі мною зв’язалися люди, які у ті часи працювали у Володимир-Волинському пологовому і пам’ятають той випадок! Пригадали навіть назву села, з якого начебто була дівчина. Я телефонувала туди, однак староста запевнив, що у них такі не живуть. Воно і не дивно, подумалося мені, жінка могла виїхати, вийти заміж, змінити прізвище… Так в принципі і виявилося.
Аж тут у січні – дзвінок. На вказаний у газеті номер Ганни Лемешко.
– А можна… Віктора почути? – тремтів голос у незнайомки.
І по тому, як напружено і насторожено вона реагувала, можна було здогадатися – дзвонить… мама.
– Значить, він таки жив у Жашковичах, – заридала вона наприкінці розмови. – А ми приїжджали туди, шукали – але нам ніхто нічого не сказав.
Кожного року в лютому мама хворіла
Хоч знайдена мама і передавала «Віснику+К» подяку, але спілкуватися та називатися вона не готова. Можливо, потім, як відійде від шоку. Перші дні жінка сиділа на таблетках і думала, що не переживе цього потрясіння. Віктор – це ж її єдиний син! І вона уже змирилася, що він назавжди втрачений. Тільки щороку у лютому жінка починала хворіти, організм відмовляв, і життя їй ставало немиле – 46 років тому цього місяця вона зробила чи не найбільшу помилку у своєму житті. Послухалася суворого батька, злякалася і покинула єдину дитину. А більше їй Бог не дав...
Про свій гріх вона колись зізналася лише хресній, а потім першому чоловікові. Він зрозумів її, підтримав, і вони взялися шукати дитя. Правдами і неправдами їм таки вдалося дізнатися, що усиновителі з Жашковичів. Тож приїхали у село, пішли на пошту, у сільраду. Стали розпитувати. І хоч люди знали цю історію, проте ніхто не проговорився. Натомість розказали Редькам, що їх шукають. І ті поспішно виїхали в Крим. Подалі, аби їхнього сина не знайшли. Звідси і конспірація у листах з відсутністю зворотної адреси і знищенням документів. Бо страшно навіть уявити, яка б розігралася трагедія, якби біологічна мама таки зустрілася з прийомними батьками!
Нещодавно ми знову поспілкувалися з Віктором. Він і сам досі не може оговтатися. Але з мамою спілкується щодня по Скайпу. Для цього навіть купив їй і передав через знайомих волонтерів смартфон. Бо її кнопковий Інтернету не мав.
– Мама не хотіла брати, плакала, що не заслужила ніяких подарунків, – розказує Віктор. – У неї важка доля. Перший чоловік загинув в автокатастрофі через чотири роки після одруження. Зараз у неї є другий чоловік, але він дуже хворий. Поки що спілкуємося з мамою через Інтернет, а так би хотілося зустрітися! Але нині це неможливо. Вона постійно мене розпитує про життя і плаче, плаче. І у той же час розумію – часто це сльози щастя. Спілкується і з моєю дружиною Альбіною, випитує, який я, які маю звички, що люблю, а що ні. Цікавиться внуками. Так і каже: «Мої внуки». Дочка із сином уже дорослі, є ще підліток – йому 15. Якось мені зізналася, що про статтю у «Віснику+К» їй розповіла хресна уже давно. Просто духу не вистачало подзвонити.
– Чи вловлюєте схожість між вами? – допитуюся.
– Я її копія. Ми дуже схожі. Просто дивовижно…
Мирослава КОСЬМІНА
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!